На Netflix відбулася очікувана багатьма прем’єра серіалу «Сестра Ретчед» – вільного приквела знаменитого роману Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі», що розповідає про минуле медсестри-тирана Мілдред Ретчед.
«Вільний» в даному випадку ключове визначення. Зв’язок з першоджерелом у творіння Райана Мерфі суто номінальний. Задуматися над тим, чого це раптом автори вирішили фантазувати на тему особистісних девіацій персонажа, чия роль в оригіналі досить прямолінійно зводилася до уособлення жорстокості системи, по ходу перегляду глядачеві доведеться не раз. Ще частіше – ловити себе на думці, що на екрані відбувається якась дичина.
В цілому проект можна описати як несмішну чорну комедію з елементами психологічного трилера. Сміятися тут особливо немає над чим, але і сприймати серйозно що-небудь досить складно через дуже мінливу атмосферу. При цьому на перших порах серіал дуже радує своєю візуальною складовою. З неї і почнемо.
Візуальна частина
Сказати, що «Сестра Ретчед» – стильний серіал, означає образити творців. Після сюжетно потужного прологу, який, в свою чергу, вже натякає на те, що режисер і оператор знають, що роблять, на нас чекає захід з козирів. Перші чотири кадри після позначки «6 місяців по тому» – це неприкритий випендрьож. З приглушеної, майже нуарної, атмосфери прологу, ми потрапляємо в яскраве буйство teal’а і orange’а. Причому буквально. Бірюзовий океан і яскраво-помаранчеве листя перетворюються в бірюзову машину і яскраво-помаранчеві двері, яка перетворюється в яскраво-помаранчеву бочку, яка перетворюється в яскраво-помаранчевий шарфик на шиї Мілдред, що сидить за кермом бірюзової машини. Творці прямо говорять нам: «Зараз ми будемо вас вражати». І у них виходить. Особливо вражаючими видалися два перших епізода, поставлених шоуранером серіалу Райаном Мерфі.
На перший погляд може здатися, що картинка шоу занадто яскрава. І так, в очі періодично впадає зайва сатурація волосся головної героїні, що перетворює її майже в руду, щоб дотриматися поєднання з яскравим типом уніформи медсестер. Але пізніше виникає підозра, що колірна насиченість використовується аж ніяк не випадково. У поєднанні з тим, що відбувається на екрані, барвистість картинки робить серіал схожим на кріповатий мультфільм. Для повноти враження не вистачає тільки веселої музички на тлі. Не допомагає позбутися нав’язливого порівняння і яскравий гардероб сестри Ретчед. Пронизливо яскравий костюм кольору кульбабки, в якому вона вперше з’являється на порозі психлікарні, надає їй флеру такої собі поп-артової Мері Поппінс. І це, скоріше, комплімент художникам по костюмах.
Однак, не колірною палітрою єдиною багата візуальна складова «Ретчед». Погляд досвідченого глядача не раз по ходу перегляду зачепиться за прямі відсилання до Кубрика, наприклад, або Уеса Андерсона. Часом постановники просто впиваються перспективою і симетрією, не забуваючи при цьому загравати і з нуаром. Воно й зрозуміло: 40-і роки на дворі.
Але в якийсь момент автори все-таки не витримують серйозну міну стильного трилера. Дивний перекіс в сторону постмодерну виникає, коли вони починають дробити наповнені саспенсом сцени на коміксові панелі. Знову ж буквально – за допомогою сплітскріна. Не можна сказати, що це дратує. Незважаючи на раптовість першої появи подібного прийому, виглядає це, як і раніше, цікаво. Ось тільки ставитися серйозно до всього того, що відбувається після цього, стає ще складніше. І сценарій тут вже нічого не виправить.
Зав’язка
Все починається з того, що Мілдред Ретчед в своєму незабутньому яскравому костюмі приїжджає на співбесіду в психіатричну лікарню містечка Люсія. Дуже скоро з’ясовується, що запрошення на співбесіду вона підробила, а костюм і зовсім банально вкрала з магазину. За допомогою красномовства, якому позаздрив би Остап Бендер, вона умовляє головлікаря лікарні взяти її в штат.
Навіщо їй так потрібна ця робота, розкриють в фіналі пілотного епізоду, по ходу якого глядачам представлять шанс здогадатися самим про приховані мотиви Мілдред. І ця ненав’язлива підводка, яка вистрілює за кілька хвилин до самого твісту, мабуть, єдиний приклад, коли серіал приносить задоволення своєю драматургією.
Шоу було б куди цікавішим, якби в центрі оповідання стояла не передісторія культового персонажу, яка не здалася нікому, включаючи шанувальників «Зозулі», а банальна загадка. Розкриваючи карти на самому початку, творці вбивають інтригу і збивають темп серіалу. Після відповіді на питання «навіщо?», дія цілком лягає на плечі персонажів, які не витягують.
Персонажі
Відбувається це переважно тому, що в серіалі просто нікому банально співпереживати. Штат лікарні міста Люсія, як і личить будь-якій історії про психушки, складається з людей, багато в чому більш божевільних, ніж їхні пацієнти.
Завідує тут усім доктор Хановер (Джон Джон Бріонс) – нешкідливий, на перший погляд, простак, щиро віруючий у психіатрію та допомогу хворим. Проблема лише в тому, що він трішечки шахрай (звичайно ж), а Хановер – не справжнє його прізвище, хоча і дуже підходяще, будучи співзвучним в оригіналі зі словом «hangover», що означає похмілля, бо доктор, природно, довбає все, що може дістати з запасів клініки.
Допомагає йому старша медсестра Бакет (Джуді Девіс). І щоб не ходити далеко, творці вже в першій серії показують нам сестру Бакет з відром (Bucket with a bucket). Бетсі Бакет спочатку постає недалекою мегерою, інфантильно закоханою в боса, але згодом якимось чарівним чином знаходить в собі не тільки проникливий розум, але і талант інтриганки. Чи варто говорити, що після початкового антагонізму, Бакет і Ретчед стають BFF?
Доллі (Еліс Енглерт) – медсестра-стажистка. Лялькової зовнішності дурочка з одвічною жуйкою в роті, схильністю до німфоманії і пристрастю до поганих хлопців. У місцевому Аркхемі виступає у ролі зачаткової версії Харлі Квінн, яка потенційно могла б позмагатися з оригіналом, якби їй дали дожити до фінальних титрів.
Хак (Чарлі Карвер) – медбрат. Єдиний адекватний персонаж у цьому театрі абсурду. За законами жанру має зовнішню ваду – результат поранення на війні.
Ще більше фарсу в те, що відбувається, додають другорядні персонажі, які не відносяться до населення лікарні.
Губернатор Мілберн (Вінсент Д’Онофріо) – типова пихата сволота, типовий слизький політик і типовий же селюк, що відпускає сальні натяки.
Гвендолін Бріггс (Синтія Ніксон) – помічниця губернатора, відкрита лесбіянка, що перебуває у шлюбі з темношкірим геєм (к-комбо!).
Ленора Осгуд (Шерон Стоун) – екстравагантна дама вищого світу з замашками Круелли Де Віль і пунктиком на тему помсти доктору Хановеру за невдале лікування її сина.
Луїза (Аманда Пламмер) – власниця мотелю, в якому живе Мілдред. Настирлива карга, яка вічно суне ніс не в свої справи. Із себе представляє місцеву версію «жінки з поліном».
Ну і вишеньки на торті психічних відхилень. Едмунд Толлесон (Фінн Віттрок) і Мілдред Ретчед (Сара Поулсон).
Едмунд – вбивця чотирьох священиків, який намагається скосити під божевільного в лікарні Люсії (привіт оригінальній «Зозулі»). Подається як Ганнібал Лектер на мінімалках. При загальному нальоті психічної нестабільності частенько проявляє невластиву для багатьох інших персонажів розсудливість. І так, він «брат» Мілдред.
Мері Сью і соціопатія
По ходу всього серіалу нам будуть подавати Мілдред Ретчед, як велику мастермайндшу, геніальну маніпуляторшу і королеву шантажу. Можливо, це частково і поєднується з оригінальною сестрою Ретчед з книги Кізі або фільму Формана, але здібності героїні Сари Поулсон якось аж надто гіпертрофовані. Вона немов одноосібне втілення друзів Оушена. Причому всіх відразу.
Якщо щось і йде не згідно з її планом, то обов’язково їй або пощастить, або вона знайде спосіб викрутитися, або нещодавній ворог різко погодиться перейти на її бік. Спочатку все це неабияк тхне Мері Сью. Пізніше глобальний факап все ж трапляється, але, навіть, незважаючи на це, везучість і розважливість Мілдред залишаються на колишньому рівні. Все настільки хилиться до її вигоди, що навіть випадкова на перший погляд смерть доктора Хановера здається тонкою багатоходовочкою, хоча загинув добрий доктор по своїй дурості, і передбачити такий результат заздалегідь було неможливо.
Що ж стосується обіцяної передісторії, то тут на глядачів чекає розчарування, а серіал остаточний крах. В момент першого переказу важкої долі Мілдред, шоу скидає маску самостійного твору, і стає зрозуміло, що це чергова «Американська Історія Жахів». Загадка проста, як застарілий фрейдизм – сирітство та сексуальне насильство. Притому, навіть, якщо ти дійсно чекаєш цього сюжетного ревіла (а до того моменту, по суті, нічого іншого серіал надати не в змозі), то автори зроблять все, щоб ти про це пошкодував. Сакральну історію про знедолених сиріт повідають три рази. Три! Причому перший раз за допомогою кріпового лялькового спектаклю. Типовий Мерфі.
Чи розкриває представлена бексторі оголошену авторами задачу – спробувати заглянути у свідомість соціопата і зрозуміти, що робить людей монстрами? В цілому, так. Як і будь-яка інша потужна психологічна травма, що не настільки яскраво спотворює образ оригінального персонажу. З огляду на те, що в підсумку вони залишили лінію військового госпіталю, де Мілдред працювала «ангелом милосердя», вистачити могло і цього. Тільки тоді це б не був серіал Райана Мерфі, де тема страшного дитинства буквально червоною лінією проходить навіть у вступних титрах, в яких під звуки «Танка смерті» дівчина, що нагадує молоду Мілдред, ведена своєрідною ниткою Аріадни, проходить крізь жахи життя, поки не зустрічається віч-на-віч зі своєю завершеною інкарнацією в особі Сари Поулсон, яка рішучим рухом відрізає зв’язок з минулим. Ось тільки у Мілдерд в самому серіалі відносини з минулим куди складніші.
Хто не заховався…
Та й з сьогоденням не те щоб задалися. З огляду на те, що її оточують суцільні маски з комедії дель арте, яким на ніч показали ретроспективу фільмів Тарантіно.
Тут потрібно відзначити, що те, як у другій серії презентують лоботомію – вірний засіб від забудькуватості і неуважності, по-своєму навіть забавно. Темні століття психіатрії – бездонний колодязь подібної моторошної дичини. Але ось невдалий експеримент доктора Хановера з лізергіновою кислотою, що закінчився двома парами відрубаних кінцівок, назвати забавним вже не можна. Та й Кен Кізі, швидше за все, перевернувся у труні від такого зображення кислотного тріпу.
Якщо на початку серіал лише заграє з макабром, то під фінал на забій йдуть усі персонажі, які відпрацювали своє призначення. Особливо нарочитою у своїй безглуздості стане смерть Хака – милого медбрата, чия функція була показати глядачам інший бік Мілдред, милосердну сторону, людську. Ветеран війни загине від пострілу «чеховської рушниці», який запустить шабаш кульмінаційного божевілля.
Решту другорядних персонажів вчасно перевзують, щоб вони не втратили своєї цінності. Найбільш помітні зміни зазнає сестра Бакет, яка в буквальному сенсі пересяде з голки чоловічого схвалення в начальницьке крісло цього самого мужика, яке сама ж для себе (не без допомоги Мілдред) і звільнить.
Остаточно поїде кукухою і губернатор. У пошуках електоральної підтримки він піде ва-банк: оголосить традиційну війну злочинності і прийметься власноруч страчувати засуджених на електричному стільці.
Але якщо губернатор – це, по суті, лише сюжетний девайс, покликаний своєчасно активувати певні повороти, то раптовий вихід Бетсі Бакет на роль головної другорядної героїні в якийсь момент дивує, тому що розвитком персонажу в класичному розумінні тут і не пахне. Її штучно наближають до Ретчед, роблячи двох медсестер спільницями у змові проти доктора Хановера. А коли спочатку недружні один до одного баби починають кооперуватися… Так, це він. Фемінізм.
Повісточка
І адже давайте чесно, Райан Мерфі цього не приховував – що нас чекає феміністський хорророк на вечір.
Чоловіки в цьому серіалі представлені виключно у вигляді робочої сили, яка або штовхає віз сюжету вперед, або правильно підсвічує головну героїню. І я зараз навіть про тих чоловіків, кому приділено достатньо багато екранного часу. Доктор Хановер – це, в принципі, просто інструмент, і він дуже швидко закінчується, коли виходить з-під контролю. Едмонд, незважаючи на свою удавану важливість в сюжеті, на ділі всього лише привід. Привід для Мілдред почати свою історію, і привід для Доллі закінчити свою. Про Хака і губернатора вже було сказано. Мутний приватний детектив у виконанні Корі Столпа так і зовсім використовується Ретчед за прямим чоловічім призначенням і як шлях до грошей за голову (буквально) доктора Хановера. Та що там казати, якщо навіть син ексцентричної героїні Шерон Стоун, в результаті, залишається уробленим власною матусею, і це вже після її смерті. У фіналі серіалу Бетсі Бакет скаже фразу, яка розкриє карти навіть не найтямущему глядачеві. Подивіться, мовляв, чого можуть домогтися жінки, якщо позбудуться мужиків.
При цьому все ж необхідно сказати, що феміністський флер тут не нудотний. Його не пхають тобі в обличчя з натхненими криками: «Дивись-дивись! Сильні, незалежні жінки!». Ні. Якщо щось і помітно, так це явно збавленний тон історичного сексизму, назвемо це так. Єдиний неемансипований представник чоловічої раси в серіалі – це губернатор, і тому він виглядає нарочито комічно. В цілому ж, просто жінки просто крутять мужиками – ач, дивина! Але Райан Мерфі не був би собою, якщо б не здобрив цілком майстерно відпрацьовану феміністичну повістку ядреною порцією ЛГБТ.
Так, Сінтія Ніксон тут не просто так. Її героїня – помічниця губернатора Гвендолін Бріггс – як би любовний інтерес Мілдред Ретчед. Вірніше, навпаки: Мілдред Ретчед як би любовний інтерес Гвендолін Бріггс. Перші натяки лунають з боку помічниці губернатора, а соціопатічна медсестра з важким дитинством довго і нудно усвідомлює себе. Серйозно, більш плоскої і болісної любовної лінії я давненько не бачив. Відносинам цим дуже сильно не допомагає відсутність хімії між героїнями, яку можна було б списати на соціопатію Ретчед, але чомусь не виходить. Спочатку заспокоюють підозри, що Мілдред приймає залицяння Гвендолін, щоб використовувати її близькість до губернатора. Але пізніше з’ясовується, що це не так, і стає якось зовсім сумно.
А ось що виглядає весело, так це те, як легко і просто люди кінця сорокових ставляться до подібних «відхилень». Без особливої тіні презирства на них гмикає губернатор. І навіть Бетсі Бакет, яка на серйозних щах намагалася лікувати від лесбіянства молоду дівчину, виварюючи з неї бульйон у ванні для гідротерапії, дізнавшись про Мілдред і Гвендолін, лише розуміюче посміхається і грайливо виблискує очима. Чи це не толерантність!
Каст
Що стосується акторських робіт, то тут без особливих одкровень. Ансамбль підібраний гідно, але дійсно виділити при цьому можна лише кількох артистів.
Улюблениця Райана Мерфі і прихильниця його творчості Сара Поулсон відмінно справляється з роллю глибоко травмованої людини, затиснутої у вузькі емоційні рамки своєї внутрішньої стіни. Її героїня з одним і тим же індиферентним виразом обличчя спалює в печі чергову жертву і цілує свою коханку. У сімдесяті за подібне давали «Оскар». Зараз це виглядає трохи однотонним. Відзначити варто і Фінна Віттрока, чий Едмонд вийшов таким, що запам’ятовується, незважаючи на те, що більшу частину часу персонаж проводить за гратами.
Порівняння з Ентоні Хопкінсом, напевно, було б занадто комплиментарним, але головний номінальний маніяк серіалу вийшов багатогранним. Віттрок зумів показати і звіра, готового в будь-який момент зірватися з ланцюга, і переляканого хлопчика, який боїться вбити курку. І ні в єдиній з різних іпостасей Едмонда не відчувається фальші, навіть коли той намагається скосити під шизофреніка.
Дуже слабо на цьому тлі виглядають Сінтія Ніксон і Шерон Стоун. І якщо друга хоча б намагається за рахунок, часом, зайвої ексцентрики, то у Ніксон є всього одна сцена, де вона не дратує – сцена з устрицями. Все інше в її виконанні дуже нудно і невиразно, включаючи любовну лінію. А ось хто прям зовсім, на мій погляд, порадував, так це Джуді Девіс. Якби поруч з Ретчед Сари Поулсон не було б настільки вдалої Бетсі Бакет, то серіал, швидше за все, не врятував би навіть приголомшливий візуал. Це харАктерна роль, яка повинна виділятися на тлі соціопатічної монотонності і, хвала Будді, вона виділяється. Їй, в взагалі-то, навіть можна вибачити ці дивні метаморфози, настільки вона хороша у всьому своєму розмаїтті.
При цьому дуже шкода, що в історії про психушку так мало по-справжньому колоритних пацієнтів, крім героїні Софі Оконедо, яка страждає розладом множинної особистості, на якій, по суті, тримається фінал. Робота блискуча, але однієї її замало буде.
Епікриз
І в цьому «замало» криється одна з головних проблем шоу. Його замало як історії про психіатричну клініку. Сюжет в якийсь момент перестає працювати як історія про порятунок блудного брата. Навіть як спроба дослідження соціопатії він не вражає. Стежити за життєвими перипетіями Мілдред Ретчед – не саме захоплююче заняття. Тому що співчувати їй складно, а емоційно інвестувати в аб’юзивний бекграунд неприємно. А тому знову виникає питання: навіщо потрібна була ця передісторія? Навіщо вона була потрібна настільки відверто шок-контентною? Щоб в черговий раз розповісти банальність про те, як той, над ким поглумилися, сам стає монстром?
В оригіналі сестра Ретчед була уособленням системи і несвободи, метафорою задухи громадського ладу, який базується на заборонах і ламанні індивідуальності через коліно. Райан Мерфі відкинув усі метафори і зосередився на окремому випадку. Америки при цьому не відкрив, Мілдред, як і всі ми, виявилася таки родом з дитинства. Все прекрасно, тільки його про це ніхто не просив… Ніхто, крім Netflix, який вже продовжив серіал на другий сезон. І, судячи з усього, там «Історія Жахів» розіграється на повну котушку, без будь-якого сорому. Передісторія Мілдред розказана, аналізувати в цілому більше нічого. Залишається тільки візуально добити глядача.
https://www.youtube.com/watch?v=1vos75mSxxo
Шанувальникам «Пролітаючи над гніздом зозулі», серіал «Сестра Ретчед» варто призначати лише в крайніх випадках синдрому «нічого_подивитись» з великою обережністю і на голодний шлунок. А ось шанувальники «Американської Історії Жахів» і любителі стильної картинки, можливо, зможуть навіть отримати задоволення.