Зізнаюся, у мене були сумніви, коли я вперше почула, що Крістофер Нолан планує зняти фільм про Джея Роберта Оппенгеймера, фізика, який очолював дослідження з розробки першої атомної бомби в рамках Мангеттенського проєкту. Зрештою, це один з найкраще задокументованих періодів американської історії XX століття, і про гонитву за бомбою вже випущено стільки книг, фільмів і серіалів, різної якості (дозвольте мені згадати Мангеттен, зоряний художній серіал, який був трагічно скасований після двох сезонів). Що ж Нолан міг би додати до цього добре пропрацьованого матеріалу своїм власним баченням?
Але не варто було хвилюватися. Завдяки Оппенгеймеру Нолан подарував нам справді унікальний, непохитний, нюансований портрет загадкової, складної людини, яка очолила Мангеттенський проєкт, а згодом зіткнулася з політикою “червоного цькування” епохи Маккарті. Технічно це байопік, але він не схожий на нього. Більше схоже на те, що Нолан ретельно відібрав різні нитки, що пронизують життя Оппенгеймера, і сплів їх у багатий за текстурою гобелен. Результат – чиста візуальна поезія.
УВАГА! Нижче – спойлери, хоча це дуже добре задокументована історія.
Фільм Нолана значною мірою базується на біографії Американський Прометей Кая Берда і Мартіна Джея Шервіна, що отримала Пулітцерівську премію у 2005. Трейлери, зрозуміло, зосереджувалися на драмі навколо створення атомної бомби, що призвела до випробування Трійці, але я сподівалася, що фільм в цілому слідуватиме книжковому сюжету і включатиме подальше падіння Оппенгеймера з небес на землю. І так воно і є. Фактично, ця пізня, темна частина життя Оппенгаймера слугує лінзою, крізь яку у фільмі Нолана проглядаються його попередні успіхи.
Також цікаво:
У фільмі є дві основні сюжетні лінії, і фільм рухається туди-сюди між ними. Нолан ніколи не був тим, хто суворо дотримується хронологічних рамок. “Розщеплення” знято в кольорі і слідує за Оппенгеймером (Кілліан Мерфі) через його ранні роки як аспіранта і професора коледжу, його керівництво Мангеттенським проєктом, кульмінацією якого стало випробування Трійці, його одночасний тріумф і муки після Хіросіми і Нагасакі, і врешті-решт втрату допуску до секретної інформації, значною мірою завдяки раннім комуністичним зв’язкам і відвертій опозиційності до розробки водневої бомби.
“Термоядерний синтез” знятий у чорно-білій аналоговій тенології IMAX і розповідає про слухання в Сенаті 1959 року щодо затвердження Льюїса Штрауса (Роберт Дауні-молодший), колишнього голови Комісії з атомної енергії, який – як поступово з’ясовується у фільмі – відіграв вирішальну роль у позбавленні Оппенгеймера допуску до державної таємниці п’ятьма роками раніше, що викликало обурення багатьох у спільноті фізиків. Чорна мітка з імені Оппенгеймера була повністю знята лише в грудні 2022 року – приблизно в той самий час, коли з’явився перший трейлер фільму “Оппенгеймер”.
Нолан зібрав приголомшливий акторський каст. Девід Крумхольц майже невпізнанний як І. І. Рабі, а Бенні Сафді – досконалість у ролі Едварда Теллера, який різко розходиться в думках з Оппенгеймером з приводу водневої бомби та зрештою зраджує його під час слухань з питань безпеки.
Емілі Блант сяє у відносно невеликій ролі Кітті Оппенгеймер, яка страждала на депресію і мала нестабільні стосунки зі своїм розпусним чоловіком, але залишалася йому люто відданою (вона справді відмовилася потиснути руку Теллеру, коли Оппенгеймера нагородили премією Енріко Фермі у 1963). Але в кінцевому підсумку фільм належить Мерфі і Дауні-молодшому, обидва з яких зіграли гідні Оскара ролі. Їхній взаємний антагонізм, можливо, є серцем фільму.
Шанувальники фізики отримають задоволення, впізнаючи різних світил фізики, які з’являються в коротких епізодах, як от Річард Фейнман (Джек Квейда), Вернер Гайзенберг (Маттіас Швайгхьофер), Нільс Бор (Кеннет Брана), Лео Сілард (Мате Хауманн), Енріко Фермі (Денні Деферрарі), Луїс Альварес (Алекс Вольф), Ганс Бете (Густав Скарсгард), Ванневар Буш (Меттью Молайн), Кеннет Бейнбрідж (Джош Пек) і сумнозвісний Клаус Фукс (Крістофер Денем).
Нолан досягає вражаючого рівня історичної достовірності, не вдаючись до рабського переказу фактів, а пересипаючи фільм безліччю цікавих деталей і персонажів, як декоративним цвітом. Наприклад, правда про те, чи справді молодий Оппенгеймер вколов ціанід у яблуко, призначене для одного з його професорів (майбутнього лауреата Нобелівської премії фізика Патріка Блекетта), є предметом гарячих суперечок істориків, але вона не була вигадана для фільму. Коханка Оппенгаймера, Джин Тейтлок (Флоренс П’ю), покінчила життя самогубством, і існує теорія змови, що її вбили, а її самогубство інсценували – на що у фільмі ледь натякається, але все ж таки це присутнє. В Інтернеті був певний шок від сцен оголення та сексу між Мерфі та П’ю, але я вважаю, що вони були ретельно опрацьовані і не були анітрохи безпідставними – особливо зворушлива сцена після статевого акту, де пара просто сидить гола, ведучи зворушливу інтимну розмову.
Президент Трумен назвав Оппенгеймера “плаксою” (хоча й не в обличчя), коли той зустрівся з ним після війни і зізнався, що відчуває кров на своїх руках. Це також правда, що Оппенгеймер ніколи публічно не висловлював жаль з приводу своєї ролі у створенні бомби, яка вбила від 100 000 до 200 000 людей (точна цифра досі залишається предметом дискусій.) Як він каже у фільмі, він думав, що хотів зробити скидання першої ядерної зброї настільки жахливим, щоб ніхто більше ніколи не захотів її використовувати.
Діалог під час відверто ворожого допиту Оппенгеймера на слуханнях з питань безпеки був майже дослівно взятий з офіційних стенограм – і доведений до драматичної досконалості видатним акторським складом Нолана. Однією з найсильніших сцен є (дослівні) свідчення фізика Девіда Гілла (Рамі Малек) під час слухань у Сенаті щодо затвердження Штрауса на посаді міністра торгівлі Ейзенхауера.
Штраус сподівався, що Гілл, який тоді очолював Федерацію американських вчених, виступить на його користь. Натомість Гілл заявив, що “більшість науковців у цій країні воліли б бачити пана Штрауса зовсім поза урядом”, і продовжив нищівну критику Штрауса, посилаючись на його зарозумілість, брак доброчесності та особисту мстивість, зокрема, до Оппенгеймера (Нолан сам відкопав стенограму із записів Сенату).
Штрауса не затвердили – це була перша невдала номінація на посаду члена Кабінету міністрів з 1925 року – і ця відмова фактично завершила його політичну кар’єру. Він гірко переживав це до кінця свого життя. Хтось може назвати це кармою. Проте, це не документальний фільм, і, звісно, вони дозволили собі деякі вільності. Зокрема, потужна фінальна розмова між Оппенгеймером та Альбертом Ейнштейном (Том Конті), що відсилає до попередньої розмови, яку вони мали в минулому, є повністю вигаданою.
У центрі уваги також не стоїть власне фізика, оскільки Нолан набагато більше зацікавлений у дослідженні питань влади, політики, патріотизму та особистих внутрішніх парадоксів. Проте, фільм влучно захоплює світ фізики та фізиків. Наприклад, в одній зі сцен Леслі Ґровз (Метт Деймон) запитує Оппенгеймера про можливий ризик запалення атмосфери та знищення світу, коли вони натискають на кнопку детонатора для випробування Трійці. “Шанси близькі до нуля, – відповідає Оппі. – Що ви хочете від самої лише теорії?”. Ґровз відповідає: “Нуль було б непогано”.
Крістофер Нолан описав внутрішню реакцію деяких людей, які подивилися його останній фільм “Оппенгеймер”. “Деякі люди виходять з кінотеатру абсолютно спустошеними, – сказав Нолан про допрем’єрні покази в новому інтерв’ю журналу Wired. – Вони не можуть говорити. Я маю на увазі, що є елемент страху, який присутній в історії і в основі фільму. Але любов до персонажів, любов до історії настільки сильна, як ніколи раніше”.
52-річний британо-американський режисер додав: “Це напружений досвід, тому що це напружена історія. Нещодавно я показав його іншому режисерові, і він сказав, що це фільм жахів. Я не заперечую”. Нолан навіть зізнався, що відчув “полегшення від того, що закінчив роботу над проєктом” через те, скільки емоційних переживань він йому приніс. Раніше історик, який написав біографію 2005 року, на якій базується “Оппенгеймер”, сказав, що він все ще “емоційно відновлюється” після перегляду фільму.
Фільм “Оппенгеймер”, що триває три години, з більшістю сцен, в яких група білих чоловіків просто сидить і розмовляє про фізику та оборонну стратегію, є антиподом того, що зазвичай вважається літнім фільмом. Проте майстерність Нолана у розповіді історії така, що вона ніколи не здається занудною. Не дивно, що глядачі стікаються до кінотеатрів, щоб побачити цей фільм. “Оппенгеймер” значно перевищив початкові прогнози щодо касових зборів і вже зібрав понад $550 млн по всьому світу. Наразі це мій вибір найкращого фільму 2023 року.
Читайте також:
View Comments
Нічого собі, каст шалений просто! Зізнаюся, весь цей шум навколо "Оппенгеймера" (як і "Барбі") пролетів повз мене, але тепер цікаво подивитися)