Час невблаганно біжить вперед, в сучасному світі, як в калейдоскопі, одна подія змінюється іншою, вчені роблять прориви в різних областях медицини, науки і техніки. Навколишній нас світ все більше нагадує сюжет фантастичного фільму. Десятиліттями розробники в сфері IT-технологій створювали нові пристрої, пропонували часом фантастичні рішення, але були і невдалі, провальні проекти. Про них сьогодні і хочу вам розповісти.
Ще якихось років десять тому весь світ був захоплений кіно в 3D-форматі. Багато режисерів Голлівуду, та й не тільки, представляли свої масштабні блокбастери в 3D-форматі. Глядачі в захваті спостерігали за улюбленими героями, відчуваючи часом себе учасниками дійства. Здавалося, що 3D-фільми матимуть фантастичне майбутнє.
На хвилі популярності такого роду фільмів виробники телевізорів теж не могли залишитися осторонь. Вони вирішили випускати 3D-телевізори зі спеціальними окулярами в комплекті. Ринок телевізорів заполонили цією продукцією. У США навіть деякі шоу стали випускати в 3D-форматі. Але час минав, а популярність таких телевізорів падала і ставала нецікавою широкому загалу.
Я висловлю суто свою думку про те, чому 3D-телебачення так і не отримало широкої популярності. Чи не головною причиною, як не дивно, стала відсутність контенту в цьому форматі: фільмів, серіалів і шоу. Так, фільми в 3D- форматі іноді виходять на великі екрани, але кінематографісти, схоже, втратили до них інтерес. Також причиною невдачі таких фільмів можна назвати і відсутність відповідної апаратури. Зображення іноді вельми розмито, що не подобається глядачеві. Плюс вже дуже незручні окуляри, які входять в комплект до телевізорів, та й в кінотеатрах, навіть дуже сучасних, вони досі важкі, незграбні і незручні. Просидіти в них години дві дуже важко і некомфортно. Звідси і один з найголовніших, на мою думку, технологічних провалів сучасності. На зміну 3D-телевізорів тепер приходять телевізори з вигнутим екраном. Якою буде їхня доля покаже час.
Швейцарець Ганс Лаубе в 50-х роках ХХ ст. розробив технологію під назвою Smell-O-Vision (в перекладі з англійської приблизно звучить як «запахознавство»), яка дозволяла глибше зануритися в атмосферу фільму за рахунок наповнення залу кінотеатру різними ароматами. Продемонстрував вчений свій винахід під час показу картини «Запах таємниці» в 1960 р. Правда, технологія так і не прижилася. Деякі глядачі скаржилися на шум від самої машини під час фільму, інші відзначали, що часто запахи не збігаються з візуальним рядом, були і ті, хто нічого не відчував (напевно нежить у них був).
Друге народження, як здавалося, технологія отримає з появою 3D-фільмів. Багато вчених задумалися доповнити 3D-ефекти ще і запахами. Японські дослідники з Токійського університету технологій та сільського господарства (Tokyo University of Technology and Agriculture) навіть спробували створити «ароматні» екрани ( «smelling screen»). Установка являла собою звичайний рідкокристалічний телевізор або екран дисплея, з боків якого розміщені 4 вентилятора. Ці вентилятори направляють повітря в заданому заздалегідь напрямку, паралельному площині самого екрану. Спрямовані таким чином потоки зустрічаються в певній точці і змішуються в один великий потік повітря, напрям руху якого стає вже перпендикулярним площині дисплея. Це і дозволяло отримати такий ефект, ніби запах йде до людини прямо з певної області екрану.
Але ми так і не побачили масового виробництва таких екранів. Ідея можливо і непогана, але, на жаль, провалилася.
QR-коди були розроблені в 1994 році японською компанією Denso-Wave. Широке розповсюдження вони отримали ще на початку 2000-х років: їх розміщують в рекламі, на упаковці товарів, друкують в буклетах, використовують в іграх, в довідниках і ще мільйоном різних способів. У зв’язку з появою досить потужних мобільних телефонів, оснащених вбудованими камерами, QR-коди почали своє широке поширення по всьому світу.
Ідея використання QR-коду досить проста: скануєш за допомогою смартфона QR-код і моментально потрапляєш на сайт з інформацією про товар або пам’ятки. Це може бути звичайний текст, адреса в Інтернеті, телефон, координати будь-якого місця або навіть ціла візитна картка. Їх спеціальний вигляд полегшує читання закладених даних за допомогою сучасних мобільних телефонів, оснащених камерами. Досить навести камеру телефону на код і зразу ж отримати доступ до його вмісту.
Але насправді більшість користувачів дуже рідко користуються сканером QR-кодів. Набагато простіше просто вбити запит в рядок браузера. Через пару секунд отримуєте інформації набагато більше, ніж за допомогою QR-коду. Спочатку мені самому було цікаво сканувати QR-код за допомогою смартфона, але найчастіше інформації, яка мені надавалася таким чином, було надто мало. Вже й не пам’ятаю, коли в останній раз сканував таким способом якийсь товар.
Міні-диски покликані були замінити на ринку улюблені багатьма компакт-диски CD. Робота над MiniDisc розпочалася в середині вісімдесятих – в «золоту добу» аудіокасет, коли була досягнута межа можливостей цього носія і всім провідним виробникам стали очевидні його принципові обмеження.
Новий носій повинен був залишатися настільки ж компактним і захищеним від зовнішніх впливів, як і компакт-касета, що дозволило б використовувати його не тільки в домашніх аудиосистемах, але і в автомобільних і портативних плеєрах. За якістю звучання він повинен був перевершувати аналогову касету і максимально наближатися до CD при істотно меншій ємності.
Офіційно міні-диски були представлені 12 січня 1992 року компанією Sony. Але особливого захоплення вони не викликали і не виправдали очікувань. За якістю звучання перші програвачі поступалися не тільки DAT-магнітофонам з алгоритмом запису без втрат, але навіть повністю забутим нині цифровим касетам DCC, в яких також використовувалась психоакустична схема стиснення. При цьому апаратура виявилася зрівняною за вартістю з СD-програвачами, які забезпечують набагато більш високу якість звуку.
Звичайно ж варто зауважити, що за 20 років існування були різні спроби їх популяризації, але на початку 2013 року тій самій компанії Sony довелося офіційно заявити про завершення робіт по виробництву і підтримці міні-дисків.
Та ж доля швидше за все очікує і інший вид оптичних носіїв –
Хтось скаже, що зараз основна маса фільмів випускається саме в цьому форматі. Але запитайте себе: коли в останній раз ви дивилися фільми або слухали музику з оптичних носіїв? На зміну їм прийшли зручні, легкі USB-флеш-накопичувачі, які можна вставити в будь-який пристрій і дивитися фільм, кліп, відео або прослуховувати музику. Адже це зручно, практично і комфортно. Ноутбуків, в яких є пристрій для зчитування оптичних носіїв, стає все менше і менше.
Презентований в 2002 році двоколісний транспортний засіб, наробив багато галасу в світі. Деякі експерти пророкували йому величезні перспективи. Навіть передбачалося, що сігвеї зуміють замінити повністю велосипеди і навіть автомобілі. Серед завзятих прихильників цього транспортного засобу був і Стів Джобс, якому сподобалась така ідея і він відразу ж купив собі сигвей, а також його друг і співзасновник компанії Apple Стів Возняк.
Засновники були впевнені, що зможуть продавати 10000 пристроїв в тиждень, і їх компанія найшвидше в історії досягне мільярдних продажів. Замість цього вони продали 24000 сігвея за чотири роки. Чи був цей проект поганим? Ні, звичайно – це крута, але дуже дорога штука, про яку багато хто мріяв. Проблема криється в позиціонуванні. Розробники стали представляти його як машинку для гольфу, засоби пересування для людей похилого віку або для обслуговуючого персоналу газових компаній, котрий перевіряє показники датчиків. Зосередившись на одному застосуванні, Segway міг виграти на цьому ринку, після чого виходити на нові. Але в підсумку виявилося, що проект так і залишився бажаною забавкою, іграшкою, розвагою.
У нас в Україні нечасто можна побачити людину, яка б розсікала вулицями міста на сігвеї. Швидше вона викликатиме інтерес у перехожих, але навряд чи вони побіжать в магазин купувати транспортний засіб, та й ціна на нього досить кусається.
В наш час дуже важко уявити собі світ без планшета iPad від компанії Apple. Він до циього часу є своєрідним еталоном для розробників. Але був у історії Apple і провальний планшет Newton, на який тодішній глава Apple Джон Скаллі покладав великі надії. Представлений в 1992 році, планшет був інноваційним, компактним. За задумом Джона Скаллі він повинен був поміщатися в кишеню. Планшет був оснащений сенсорним екраном, що вже було мало не фантастикою в той час, і більш ніж амбітною можливістю розпізнавання рукописного тексту. Варто зауважити, що нічого особливого гаджет не пропонував: нотатки, телефонна книга, календарі та факси, і все це на монохромному дисплеї невеликої роздільної здатності. Новинка також могла похвалитися підтримкою Wi-Fi і Bluetooth.
Але завищені очікування не виправдали себе і планшет став об’єктом глузувань експертів і гумористів. Було зрозуміло, що з цим усім треба щось робити. Імідж компанії був підірваний, продажі падали, збитки росли. А тут ще в компанію в 1997 році повернувся Стів Джобс, який направив весь свій гнів на гаджет через нібито проблеми у використанні. Але багато експертів були впевнені, що основною причиною подібного неприйняття планшета Newton був той факт, що Стів вважав його поганим спадком, що залишився від Джона Скаллі. Проект був остаточно похований і в 1998 році планшет Newton став вже історією.
Мp-3 плеєр Microsoft Zune, що вийшов в 2006 році, позиціонувався компанією як прямий конкурент набираючого неймовірними темпами популярністі iPod. Однак, стати сильним конкурентом плеєру Apple у Zune не вийшло, навіть незважаючи на більш широку функціональність. Простіше кажучи, компанія Microsoft запізнилася зі своїм плеєром. Ця хвороба потім часто буде переслідувати компанію.
Плеєр Zune міг зірвати куш, якби він з’явився раніше. Звичайно, крім загальної запізненості, у плеєра були й інші проблеми. Наприклад, жахливий клієнт синхронізації з настільним комп’ютером, відсутність його Mac-версії, що було дуже важливим, багато користувачів iPod також користувалися Mac.
Якби Microsoft включилися в ці перегони, приділяючи більшу увагу своєму плеєру, то цілком ймовірно, що Zune став би значущим конкурентом iPod. Але цього не сталося. Час було втрачено, та й особливого інтересу у розробників Microsoft він не викликав. Було відчуття, що всі чекали, коли ж нарешті звернуть проект і всі зітхнуть з полегшенням. У травні 2012 року роботи над плеєром припинилися. Дуже хочеться навести цитату з інтерв’ю порталу Northwest Entrepreneur Network одного з колишніх топ-менеджерів Microsoft Роббі Баха (Robbie Bach), який на той момент очолював розважальний підрозділ.
«Якби я міг повернутися в минуле і зайнятися Zune знову, я не став би цього робити. Я б взагалі не став займатися портативними медіаплеєрами. Ринок належав цілком і повністю Apple і їх iPod, і для нас вже не було місця. Якщо чесно, то нам просто не вистачило сміливості почати експансію першими і вийшло так, що ми опинилися в ролі наздоганяючих з Zune, який хоч і не був поганим продуктом, але так і залишився позаду. Нажаль, про наш плеєр не можна було сказати: «Ух, мені терміново потрібно дістатися до магазину і купити цю штуку!».
Це мені нагадує всі останні події, чутки та здогадки навколо смартфонів від Microsoft.
Сучасне життя тісно пов’язане з соціальними мережами. Вони невидимими нитками поєднують нас із друзями, колегами, рідними незалежно від місця їх знаходження. Я взагалі вважаю, що ми зараз живемо в еру соціальних мереж і їх важливість з кожним роком зростає.
Компанія Google чудово знається на реаліях сучасного світу. І вони вирішили теж не пасти задніх і представили світу свою соціальну мережу Google+. Впевнений, що в той час у багатьох існуючих соціальних мережах засовалися на стільці і напружилися.
Перший час компанія Google дійсно багато уваги приділяла новому проекту. У ньому було багато таємничого, незвичайного. Не кожен бажаючий зміг відразу зареєструватися в Google+, потрібно було запрошення. Багатьом було цікаво, що ж нового зуміють запропонувати розробники Google, чим переманять користувачів.
Але минав час, багато користувачів зареєструвалися там, а виявилося, що в Google+ нічого нового не змогли запропонувати. Та й не всі ж друзі та однокласники відразу туди перейшли. Ось і вийшло, що начебто користувачів мережі багато, а запитайте себе, чи давно ви заходили в Google+. Не думаю, що число користувачів зараз істотно зростає, та й конкуренти не дрімають. Можливо Google зуміє якось розрулити цю проблему, але мало в це віриться.
Вперше Glass були представлені в 2012 році – на презентації продемонстрували, що вміє цей гаджет. Сергій Брін стрибнув з парашутом в прототипі окулярів, і провів з їх допомогою пряму трансляцію свого стрибка.
Здавалося, ось воно майбутнє. За задумом творців пристрій повинен був виконувати три основні завдання – відео-щоденник, інтернет на пару з мобільним зв’язком і доповнену реальність. На ділі виявилося зовсім не так. Ті фахівці і журналісти, яким пощастило отримати Google Glass, відзначали, що дійсно прикольно в окулярах ходити, читати новини, спілкуватися з друзями. Але це перший час, а потім починаєш відчувати дискомфорт, незручності, навіть деякі говорили, що у них боліла голова. Такі повідомлення все частіше стали з’являтись в інтернеті. Та й купити просто так окуляри було неможливо, хоч і коштували вони дорого, 1500 доларів, але багато хто б не проти були їх випробувати.
Аксесуар вийшов незрозуміло для кого, незрозуміло для чого і з купою недоробок. За такі гроші його стали б носити тільки багаті хіпстери, але знову ж таки, виглядають окуляри настільки безглуздо, що тільки найсміливіші б на це погодилися, та й то ненадовго. Інтерес до окулярів вщух. Мабуть в компанії зрозуміли, що щось не так, і вирішили закінчувати експеримент. Саме експеримент, як виявилося, тому що пізніше самі ж розробники визнали, що комп’ютер вартістю в $ 1500, вбудований в пару очок, є лише прототипом, а не готовим продуктом і вони сприяли залученню зайвої уваги до програми.
Згодом проект був закритий, але останнім часом ходять наполегливі чутки про ймовірність його воскресіння. Що, знову новий експеримент? Знову буде багато шуму, реклами, захоплених відгуків, вихвалянь? Невже перша спроба створення Google Glass нічому не навчила розробників?
Останні роки світ IT отримав новий пристрій – так званий «розумний» годинник. Apple випустила Apple Watch, майже кожен солідний виробник Android-смартфонів представив цілий ряд моделей на Android Wear (LG, Motorola, Huawei), а хтось, наприклад, Samsung або Pebble, взагалі розробив для своїх smart watch власні операційні системи.
З одного боку, це вказує на те, що розумні годинники стали дійсно актуальним класом пристроїв: вони продаються по всьому світу, ними торгують в магазинах електроніки біля найближчої до вашого будинку станції метро, їх рекламують в інтернеті, обіцяючи свободу вашим рукам і здоров’я вашого тіла. Про розумний годинник чули всі, багато хто цікавиться ними, задають питання про них на тематичних форумах.
Але з іншого боку, а чи потрібн він мені? Я часто ставив собі це питання і не отримував ствердної відповіді. Купити годинник для того, щоб він показував мені час, приймав мої дзвінки зі смартфона, СМС, повідомлення з соціальних мереж-ось завдання сучасних «розумних» годинників. Є безліч нюансів, які мені в годиннику не подобаються. Почнемо з того, що на такому маленькому екрані не зручно читати повідомлення, зір у мене і так вже не тей. Приймати дзвінки я можу і на смартфоні, відео і фотографії на ньому ще більш незручно переглядати. Купити їх тільки тому, що це модно, якось не приваблює.
Впевнений, що таких людей безліч. Щось я не бачу, щоб на вулиці, в метро, в кафе всі носили «розумні» годинники. Виходить, що розумний годинник – це один з найбільших технологічних парадоксів нашого часу: про них всі чули, їх всі бачили, їх випускає майже кожен великий технобренд – але їх продажі в порівнянні зі смартфонами можна назвати статистичною похибкою. Люди не купують. Може, колись ситуація і змінитися, але я в це не вірю, як і більшість людей, з якими я спілкуюся.
Всі ми розуміємо, що під час розробок бувають і успіхи, і провали, що іноді саме помилки в експериментах призводять до геніальних відкриттів. Для людства важливо не зупинятися на досягнутому, а рухатися вперед, відкриваючи нові горизонти пізнання. Потрібно пам’ятати, що не помиляється лише той, хто нічого не робить.
Leave a Reply