Наукове дослідження походження планет Сонячної системи розпочалося у середині XVIII століття. Спираючись на роботу шведського мислителя Емануеля Сведенборга, відомий німецький філософ Іммануїл Кант припустив, що Сонце і його маленьке планетарне сімейство виросли з великої первинної хмари, що обертається. Кант назвав це Urnebel, що по-німецьки означає туманність. Пізніше ця ідея була вдосконалена французьким математиком та астрономом П’єром Лапласом, і з того часу до неї було внесено ще багато доповнень та виправлень. І сучасні вчені вважають, що здебільшого теорія була на правильному шляху.
Таким чином, спираючись на цю теорію, вийшла модель, яка є тріумфальним синтезом ниток з геології, хімії, фізики та астрономії, і, здавалося б, у неї є всі підстави на існування. Ця модель накладалася і на планети за периметром нашої Сонячної системи.
Однак відкриття планет навколо далеких зірок у 1990-х роках дало зрозуміти, що картина набагато складніша, ніж вчені раніше думали. Нові планети зовсім не вписувалися в модель — космос, як виявилося, не так дбав про те, що відбувається тут, навколо нашого маленького Сонця.
Але незважаючи на це, один із найголовніших фізичних компонентів планетобудівного механізму, який відповідає за формування таких гігантських газових планет, як Юпітер та Сатурн, витримав випробування часом — це ідея «акреції ядра».
Акреція ядра починається з газів і мікроскопічних порошинок, які, як вважається, складають типову первинну хмару Канта (яка має форму сплющеного диска, що обертається, з молодою зіркою в центрі). Пилинки злипаються один з одним у більші частинки, потім у гальку, каміння і далі каскадом в «дитячі планети» або «планетезималі». Коли така грудка стає досить великою, вона досягає критичної точки. Гравітаційне тяжіння тепер допомагає планеті-ембріону швидко втягувати газ, пил та інші згустки, розчищаючи свій орбітальний шлях та вирізаючи круговий зазор у диску. Це один із знакових тріумфів сучасної астрономії, що саме такі «дискові щілини», передбачені теорією, тепер спостерігаються та вивчаються у космосі.
А от замислитися над вірністю теорії формування планет учених змусив гарячий газовий гігант, схожий на Юпітер, який вони застали у процесі формування навколо зірки приблизно за 500 світлових років від Землі.
Зірка, біля якої виявлено зародок планети, зветься AB Aurigae (AB Візничого). Вона прославилася в астрономічних колах завдяки гарному, складному спіральному диску, що її оточує. Але досі доказі формування планети були відсутні.
І ось завдяки спостереженням вона була виявлена. І дістала назву AB Aurigae b. Наразі вона оточена густим вихровим ореолом з пилу та газу серед контрольних спіралей та хвиль, що вказують на гравітаційний колапс. Планета знаходиться від своєї зірки на відстані, яка у 93 рази перевищує відстань від Сонця до Землі. Що далеко за межами області, де традиційна теорія акреції ядра могла б пояснити її утворення. Отже, це відкриття дає переконливі докази альтернативної теорії гравітаційного колапсу.
Ви можете допомогти Україні боротися з російськими окупантами. Найкращий спосіб зробити це – пожертвувати кошти Збройним Силам України через Savelife або через офіційну сторінку НБУ.
Читайте також:
Leave a Reply