Рухливі хмари навколо Юпітера можуть не здаватися гостинними для життя, але зовнішність може бути оманливою – так вважає група дослідників про потенціал біологічного розвитку в інших частинах нашої Сонячної системи. Нове дослідження, поглиблюється в те, які ключові фактори необхідні для підтримки життя, і також ставить під сумнів інше можливе місце, яке було названо потенційним інкубатором – Венеру.
Нове дослідження показало, що життя, яким ми його знаємо, неможливе в атмосфері Венери. Пошуки життя на найближчій до Землі планеті поки виявилися безплідними. У 2020 році вчені виявили в атмосфері Венери газ фосфін, який, як відомо, виробляється бактеріями на Землі. Пізніше це відкриття піддалося сумніву, виявилося, що за фосфін вчені прийняли абсолютно іншу речовина – діоксид сірки.
У новому дослідженні вчені поставили собі питання, а чи достатньо води в атмосфері Венери, щоб зробити життя на планеті можливим? Виявилося, що, попри помірну температуру в середніх шарах атмосфери Венери, там відсутня інша необхідна умова для життя. А саме достатня кількість води, велика частина якої міститься в краплях сірчаної кислоти.
Теж цікаво:
- Сонячний зонд Parker Solar Probe показав нічний бік Венери
- NASA відправить дві місії до Венери вперше за 30 років
Щоб зрозуміти, чи можливе життя в атмосфері планети, вчені оцінили активність води – параметр, пов’язаний з відносною вологістю. Активність води визначає працездатність клітин мікробів, тому вона і визначає населеність. Цей параметр знаходиться в межах від 0 до 1, причому одиниця відповідає 100% вологості.
У 2017 році мікробіолог Джон Холлсворт виявив наземний гриб, який може вижити при параметрі вологості 0,585. Це найзадушливіші умови, при яких біологічна активність коли-небудь вимірювалася. Однак в атмосфері Венери не вижити навіть таким стійким організмам. З’ясувалося, що активність води там не більш 0,004. Інакше кажучи, атмосфера на планеті виявилася в сто разів сухіша, ніж межа існування найвитриваліших організмів на Землі.
Для таких точних розрахунків концентрації води, вчені використовували існуючі вимірювання семи американських і радянських зондів і одного орбітального апарату, відправленого до Венери наприкінці 1970-х – початку 1980-х років.
Читайте також: