«Довбуш»: український історичний екшн, який треба дивитися

24 серпня в Україні відбулася довгоочікувана прем’єра історико-пригодницького екшну «Довбуш», який зняв український режисер Олесь Санін. Я не просто так наголосила на тому, що картина є довгоочікуваною. Зйомки стрічки почалися ще у 2018 році, тобто 5 років тому, але з технічних причин вони кілька разів переносилися. Потім сталася пандемія, а за нею – і повномасштабна війна, що просто не могло не відбитися на можливості продовжувати роботу над фільмом. Але на щастя прем’єра все ж таки сталася і, завдяки Всеукраїнському туру, який організувала знімальна група включно із режисером, продюсером та ведучими акторами, пройшла з особливою атмосферою.

Мені пощастило побувати на спецпоказі, познайомитися із тими, без кого ця стрічка була б неможливою, дізнатися деякі деталі зйомок і, звісно ж, насолодитися яскравою та видовищною картиною. І я готова поділитися своїми враженнями.

Читайте також:

Враження від «Довбуша»

Почну з того, що я не є великою шанувальницею українського кінематографа. Все ж таки, на мою думку, йому ще треба подолати чималий шлях, щоб створити свій автентичний впізнаваний стиль, як це зробили, наприклад, британці та французи (про Голлівуд не казатиму, адже то зовсім інша історія). Тож на прем’єру я йшла із цікавістю, але без особливих очікувань. І як же приємно інколи помилятися.

Стрічка виявилась видовищною, насиченою на події та яскравою. В ній поєдналися чарівні краєвиди Карпатських гір, просто неймовірні та дуже деталізовані костюми героїв, які хотілось постійно роздивлятися, «фірмовий» гуцульський говір та суто український гумор, атмосферні декорації, що передають дух часу, і, звісно, чудово підібраний каст. Епічні битви, якими всіяний практично весь фільм, просто вражають. Особливо яскраво серед них виглядають партизанські «фішечки», які були одним з основних стратегій ведення бою опришками, адже часто вони програвали за чисельністю своїм ворогам. До речі, всі трюки та битви знімалися без каскадерів, актори справлялися самостійно. Як розказав Олексій Гнатковський (Іван Довбуш), йому знадобилося близько пів року тренувань, щоб опанувати бій на ножах, Матеушу Костюкевичу (Пшелуський) за стільки ж часу навчився фехтувати польською шаблею (і наприкінці стрічки ми можемо в цьому переконатися), а Сергій Стрельніков (Олекса Довбуш) витратив на тренування цілих півтора року. За цей час він відточив навички бою на бартці (впізнаваним топориком опришків) та стріляти зі старовинної зброї.

Також не можу не виокремити виняткову роботу зі світлом – тут можна спостерігати практично «голлівудську» школу, завдяки чому картина відчувається особливо стильною та сучасною. Вишенькою на тістечку став звук, який відіграє значну роль у кіно, а в екшн-стрічках – особливо. Його зокрема можна оцінити під час бійок, якими пістрявить «Довбуш».

Взагалі Олекса Довбуш є винятковою особистістю в нашій історії. Якщо хочете, практично гуцульський супергерой із барткою, один з найвідоміших ватажків опришків. Про його життя вірогідно відомо не так вже і багато, а до наших часів з документальних підтверджень дожило і того менше. Проте про нього складено безліч легенд: фантастичних, містичних, але деякі з них є доволі правдоподібними.

Як сказав Олесь Санін, не існує одного Довбуша. Кожний автор бачив ватажка опришків по-своєму, з різних сторін. Режисер поділився, що для роботи над фільмом він ознайомився із неймовірною кількістю джерел (і не лише українських), які описують життя Довбуша або хоч якось його доповнюють. Але, так чи інакше, у створенні персонажа не обійшлося без особистого бачення режисера.

Портрет головного героя у Саніна вийшов практично канонічним. Його Довбуш – принциповий, справедливий, рішучий та подекуди відчайдушний. Режисер розкриває особистість персонажа у різних обставинах, наголошуючи на його видатних рисах, які і зробили з нього героя. І це, як на мене, стало палицею з двома кінцями. З одного боку, сюжет посилається на безліч фактів та легенд, пов’язаних із Довбушем. Наприклад, на те, як він подарував свою люльку Баал Шем Тову, засновнику хасидизму, в знак подяки за свій порятунок (правда, у Саніна це сталося за інших обставин), а також на сварку між братами Довбушами, під час якої Іван рубанув Олеся по нозі його ж барткою, через що він потім кульгав. Так, у фільмі це все є, але саме через рясність подій сюжет сприймається трохи «рваним» та не зовсім логічним. Не можна не помітити, як безліч історій про Довбуша «перекрикуючи» одна одну борються за увагу глядача. Через це трохи стирається логіка оповідання (чому додатково сприяють флешбеки), особливо у першій половині картини.

Але потім оповідання стає на рейки основного сюжету і все потрохи вертається на свої місця. Історія, сповнена видовищними та жорстокими двобоями, чарівним образом виводить глядача до доволі душевного фіналу. Не буду вдаватися в подробиці, щоб не наробити спойлерів, але цікаві повороти сюжету наприкінці змусили закрити очі на деякі трабли зі сценарієм.

Так чи інакше, а кожний побачить в «Довбуші» своє. Для одних фільм є історичним бойовиком, для інших – пригодницькою авантюрою, для когось – драмою з елементами екшну. Але, на мій погляд, картина гідна і дає чітке розуміння, що український кінематограф поступово набирає обертів і на що він спроможний вже зараз. А значить, що в майбутньому він ставатиме все краще.

Читайте також:

Чому варто подивитися «Довбуша»

Чи вийшла нова історія про легенду Карпат ідеальною? Звісно, ні. Але побачити її потрібно однозначно. Ось кілька аргументів.

По-перше, сьогодні «Довбуш» є однією з найдорожчих українських картин, адже бюджет стрічки становить 120 млн грн (серед яких 65 млн від Держкіно). Для світового кінематографа $3 млн – це взагалі ніщо, але стрічка Олеся Саніна вийшла дуже видовищною. Дивлячись фільм, розумієш, скільки роботи було зроблено (костюми, декорації та зброя здебільшого робилися вручну) і скільки людей долучилися до його створення. Мабуть, це новий виток в українському кінематографі, і жодний шануючий себе кіноман таке не може пропустити.

По-друге, тут все по-справжньому. Бої виконувалися власноруч самими акторами, без дублерів, на що в них пішло багато місяців тренувань. А Лузер Тверскі, американський актор, що зіграв Баал Шем Това, самостійно вивчив українську. В кадрі він говорить сам, його не дублюють.

По-третє, фільм розповідає історію, яка для нас завжди є актуальною. Міняються часи, обставили, але цінності залишаються незмінними. Боротьба за честь, гідність та свободу – це те, за що українці билися раніше, б’ються зараз і битимуться у майбутньому.

Особисто я рекомендую дивитися «Довбуша» саме в кіно – це найпростіший спосіб підтримати український кінематограф. А, у випадку із цією картиною, ще й допомогти швидше знищити окупантів. Адже фільм підтримує 68-у окрему бригаду імені (ви ніколи не здогадаєтеся) Олеся Довбуша і частина прибутку з кожного квитка перераховується на їх потреби. І у кіно сходив, і справу корисну зробив. Краса. Тож приємного перегляду і чекаємо на вашу думку у коментарях.

Читайте також:

Share
Eugenia Faber

Гаджетолюб зі стажем. Вважаю, що кава, котики і якісне кіно доречні за будь-яких обставин. Почесний (чи не дуже) адепт DIY-секти, відпочиваю із пензлем та клейовим пістолетом в руках.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked*

View Comments

  • Завтра планую переглянути в кінотеатрі. Трейлер бомба. Має бути хороший фільм.

    Cancel reply

    Leave a Reply

    Your email address will not be published. Required fields are marked*