Настав другий тиждень травня і відеоігровий світ став в очікуванні виходу The Legend of Zelda: Tears of the Kingdom, яка без жодних сумнівів стане одним із головних релізів року. Геймери ж – вічні любителі списків і нагород – уже пророкують, який тайтл стане найкращим цього року. Фаворитів багато – римейк Dead Space, Star Wars Jedi: Survivor, Diablo 4, Starfield, Spider-Man 2, Final Fantasy XVI. Але майже не чути слів на підтримку Hogwarts Legacy. Вона прийшла, побила рекорди продажів і зникла. Одночасно ставши одкровенням для мільйонів людей, вона так само їх розчарувала, і тепер зовсім випала з обговорень.
Почну з того, що я – цілком собі шанувальник творіння Джоан Роулінг. Я неодноразово читав її книжки в оригіналі (сумарно, я читав їх трьома мовами), а фільми і зовсім дивився в кінотеатрі. Я не особливий – я був тим самим пацаном в ідеальному віці, який чекав на кожну книжку в самий розпал поттероманії. Що ж стосується ігор, то найкращою я завжди вважав Harry Potter and the Chamber of Secrets на PS2 — її атмосфера, її музика і навіть колірна палітра запам’яталися мені назавжди.
Hogwarts Legacy я чекав, і грати я почав з першого ж дня. Огляду, втім, не було. Спочатку сподіваючись зависнути і пройти її за лічені дні – хоча б сюжетну лінію – я не вийшов на очікуваний мною темп, і через два тижні зробив першу паузу, переключившись на чудову Dead Space. Потім я повернувся, пограв, і знову зробив паузу – цього разу на Ghostwire: Tokyo. І ось я все-таки її пройшов. Ну, сюжетну лінію. На це мені знадобилося близько сорока годин і три місяці.
Мабуть, це одна з найнеоднозначніших ігор на моїй пам’яті, тому що вийшла вона набагато кращою, ніж я побоювався, але водночас мій захват доволі швидко змінився неприємним усвідомленням, що всю цю монументальну РПГ я “побачив” у перші ж 10 годин. Сподіваючись на щось на кшталт нескінченно інтригуючої Breath of the Wild або хоча б на Horizon Forbidden West з її різноманітним світом, я швидко зрозумів, що це – чергова жертва убісофтофікації (точно така ж причина змусила мене відкласти і Ghostwire: Tokyo). Це величезний за кілометражем світ, який не пропонує майже нічого дійсно цікавого після того, як гравець побачить її десяту частину.
Безумовно, головним персонажем гри є сам Гоґвортс, на честь чого її й названо. Ну… або так здається. Річ у тім, що школа чаклунства й справді відтворена майстерно, і являє собою неймовірний атракціон – або музей. У перші десять годин по ній ходиш із відкритим ротом, просто милуючись архітектурними шедеврами і сотнею маленьких секретів. Здається, що повернувся до рідної школи – або будинку, який не бачив із дитинства.
Читайте також: Огляд Horizon Forbidden West — Відкритий світ, якому немає рівних
Проблема полягає в тому, що школа – це головний міф Hogwarts Legacy. Можна навіть сказати, обман. Коли я і мої знайомі марили можливою грою за світом Гаррі Поттера, ми обов’язково хотіли РПГ, обов’язково в школі, з уроками, заклинаннями, і всім належним. І трейлери дали нам зрозуміти, що Hogwarts Legacy – саме така. Але це не правда.
Мої претензії можуть здатися причіпками тим, кому гра сподобалася, і я можу тільки сказати, що я дуже радий, якщо ви отримали від релізу все, на що сподівалися. Мені гра теж сподобалася і я теж чекатиму на сиквел. Але це не заважає мені говорити про ті недоліки, які все ж є.
За все моє проходження я провів у коридорах школи десь 20% часу. Може, 30%. Як студент, я відвідував уроки, але уроки ці були поодинокі і являли собою слабо завуальовані туторіали. Десь на 15-й годині гри головний герой з неука, який до п’ятого року навчання (хоч і не в Гоґвортсі) не знав таких легких заклинань, як алохомора або вінґардіум левіоса, перетворився на найвидатнішого мага свого часу, здатного розщепити будь-якого ворога на атоми змахом чарівної палички.
З цього моменту школа перестала мати якесь значення, і повертався я туди тільки через виручай-кімнату й одну сюжетну локацію. Усі квести змушували мене то блукати лісом, то навідуватися до печер з такою частотою, що в мене вже почали з’являтися хворобливі флешбеки про Dragon Age 2. Замість того, щоб формувати взаємини з однокласниками, я спалював живцем павуків, зламував будинки у віддалених селах і зачищав ворожі табори браконьєрів. Моторошна одноманітність, сотні однакових collectibles без особливого сенсу нагадували про зовсім не найкращі релізи. Що далі, то вториннішою здавалася Hogwarts Legacy: дрібка Far Cry, трохи Dragon Age, цілі шматки Breath of the Wild (будь-хто, хто шукав у ній короків, помітив більш ніж очевидне запозичення у вигляді випробувань Мерліна).
Водночас дуже мало було взято від ігор, які мали стати натхненням. Fable або Star Wars: Knights of the Old Republic з їхньою системою моралі, Skyrim з її численними класами, Bully з її шкільними пригодами. Було на кого рівнятися, але чомусь замість того, щоб подарувати нам справді автентичну пригоду, розробники зробили вибір на користь великого відкритого світу за межами Гоґвортса. І нехай так, це вражає, але це зовсім не те, чого просили фанати.
Найбільше ця проблема проявляється після того, як наш герой вивчає заборонені заклинання. Спочатку я не хотів катувати і вбивати ворогів, але оскільки в Hogwarts Legacy немає взагалі ніякої системи моралі – і ніяких очок факультетів, до речі, – у мене не було ні найменшої причини відігравати свого персонажа. У цьому плані рольовий аспект цієї РПГ мене підвів.
І поки я вбивав і маніпулював своїм сотим суперником, мої рідкісні колеги мовчки споглядали і ніяк не реагували. Навіть мій професор вирішив промовчати. Мене не виключили зі школи – я став її героєм!
У принципі, наслідків вибору в грі практично немає. Я вибрав факультет Рейвенкло, але це змінило тільки півтори місії і те, як до мене звертаються зустрічні. Мій герой, який прийшов до школи на п’ятому курсі – що взагалі рідкість – не стикався з булінгом і мав битися за визнання однокласників. В одну мить він став своїм, і майже одразу вивчив усі заклинання, які потрібні для перемоги над наймогутнішими лиходіями у світі.
Замість того, щоб дати змогу обирати заняття, які я хочу відвідувати, або свою майбутню професію, я просто пройшов низку туторіалів і в школі більше не з’являвся. Кричуща відсутність усіх звичних нам елементів рольової гри призвела до того, що я не сформував жодного зв’язку зі своїм персонажем – мені навіть незрозуміло, навіщо було давати нам його кастомізувати, якщо його шлях уже визначений. Моя пригода в Хогрватсі була точно такою ж, як у десятків мільйонів інших гравців. І добре б, якби історія тут була гарна, але ні – це банальна притча про те, як влада псує людину, і про те, як один обраний здатний на все просто тому, що він таким народився. І не кажіть мені, що це все було в Гаррі Поттері – у цих книжках наш герой страждав за кожну перемогу і зміг перемогти тільки завдяки своїм друзям.
У Hogwarts Legacy немає друзів. У ній немає жертв і немає інтриги. Це РПГ настільки, наскільки Paper Mario: The Origami King можна назвати РПГ. І ця омана очікувань дуже образлива.
Усе це не означає, що гра мені категорично не сподобалася. Я вважаю, що розробники виробили круту бойову систему, що вже стало досягненням. Гра дуже красива, з прекрасною музикою та ідеальним відтворенням легендарного замку. Відчувається, що її робили з любов’ю, стільки тут відсилань до книг. Але вона могла б бути чимось набагато більшим, ніж просто гарний атракціон із впізнаваною іконографією.
Читайте також:
Leave a Reply