Один із найвіддаленіших і найзагадковіших об’єктів Сонячної системи – Седна – може стати метою нової міжпланетної місії завдяки проривним технологіям руху. Ця червонувата карликова планета має настільки витягнуту орбіту, що їй потрібно понад 11 тисяч років, аби зробити повний оберт навколо Сонця. Її віддаленість і орбіта дають підстави вважати, що Седна є першим відомим представником нового класу тіл – седноїдів – і, можливо, першим виявленим об’єктом внутрішньої Хмари Оорта.
Щоб дізнатись останні новини, слідкуйте за нашим каналом Google News онлайн або через застосунок.
Її поверхня – одна з найчервоніших серед усіх тіл Сонячної системи, що вказує на складну хімію, багату на органічні речовини. На нинішній відстані температура ніколи не перевищує -240°C, роблячи Седну одним із найхолодніших об’єктів, доступних для дослідження. У 2075–2076 роках вона пройде перигелій – точку максимальної близькості до Сонця (76,19 астрономічних одиниць), після чого знову почне повільно віддалятися. Це рідкісне вікно – нагода для єдиної в найближчі століття місії.
У нещодавньому дослідженні на препринт-сервері arXiv описано два можливі способи доставки космічного апарата до Седни. Перший – це двигун прямого термоядерного синтезу (DFD), здатний виробляти тягу та електроенергію одночасно. Система потужністю 1,6 МВт зможе забезпечити безперервне прискорення протягом 1,5 року й досягти Седни приблизно за 10 років. Це значний стрибок порівняно з сучасними технологіями.
Другий варіант – інноваційне сонячне вітрило з термічною десорбцією: замість традиційного тиску сонячного світла, прискорення досягається завдяки нагріванню поверхні й вивільненню частинок, що створюють тягу. Вітрило, використовуючи гравітаційну рогатку Юпітера, може подолати відстань до Седни за сім років. Але на відміну від DFD, яке дозволяє вийти на орбіту, цей варіант передбачає лише проліт.
Різниця між двома підходами – це компроміс між часом та науковим потенціалом. Проліт забезпечує лише короткий огляд, тоді як орбітальна місія дозволяє глибоко дослідити поверхню, склад і можливі супутники Седни. Обидві запропоновані технології стикаються зі значними перешкодами на шляху розвитку. DFD поки що залишається значною мірою концептуальною, вимагаючи проривів у стримуванні та контролі термоядерного синтезу, які вислизали від нас протягом десятиліть.
Моделювання компанії показує, що ця технологія може доставити космічний апарат масою близько 1000 кг до Плутона за чотири роки, але досягнення такої продуктивності в реальності поки що залишається невизначеним. DFD поки залишається теоретичною концепцією й потребує проривів у контрольованому термоядерному синтезі. Сонячне вітрило з десорбцією – більш еволюційне рішення, хоча й з власними технічними викликами.
&pp=ygUFc2VkbmE%3D
Вікно можливостей швидко закривається. Майбутнє місії залежить від готовності людства інвестувати в революційні технології руху й розширити межі космічних подорожей, аби встигнути до Седни, перш ніж вона знову зануриться в темряву на тисячі років.
Читайте також:
- Орбітальний апарат NASA вивчає нові маневри після майже 20 років у космосі
- ESA створить першу у світі обсерваторію, що відстежуватиме звуки глибокого космосу