Ситуація з рідкоземельними металами: Хто володіє ресурсами, той править світом

Рідкоземельні метали все частіше опиняються у центрі уваги. Що робить їх такими важливими і чому навколо них точиться глобальна конкуренція? Розберімося по суті.

А ви вже сьогодні зазирали у свої соцмережі? Викладали селфі, лайкали когось, чи, може, замовляли каву через застосунок? Якщо так, то вітаю, ви знову скористались смартфоном. Звичним, зручним, майже “продовженням руки”. Але ж ці гаджети не з повітря зроблені. Без рідкоземельних металів, звучить наче щось з фентезі, не було б ні процесора, ні екрану, ні ваших “віртуальних сердець”.

Вони вбудовані у всю електроніку – від телефонів і ноутбуків до магнітів, реактивних двигунів, військової техніки, вітрогенераторів і ще купи всього, що тримає наш технологічний світ у русі. І так, саме завдяки їм ми маємо змогу гортати стрічку, дзвонити друзям та рідним, і навіть читати цю статтю.

Також цікаво: Як китайці обходять заборону США на чипи для AI

ЗМІСТ СТАТТІ:

Чому саме рідкоземельні метали?

Це не назва з підручника алхімії, а цілком конкретна група з 17 хімічних елементів: 15 лантаноїдів + скандій та ітрій. Якщо ви хоч раз уважно розглядали періодичну систему хімічних елементів, то пам’ятаєте, що лантаноїди – це ті елементи, які чомусь винесли “в підвал” таблиці, відокремивши їх від основної структури. Починається ця група з лантану і завершується лютецієм – звідси і сама назва.

Назва “рідкоземельні метали” трохи вводить в оману. Ці елементи зовсім не рідкісні, і навіть вдоволі поширені в земній корі. Їх спільною особливістю, крім багаторазового застосування, є те, що вони зазвичай знаходяться в розосереджених і важковидобувних відкладеннях в районах, де їх видобуток пов’язаний зі значними витратами. Тому їх, у певному сенсі, можна вважати “рідкісними”.

Ці елементи – не просто чарівні слова для хіміків, а основа сучасного високотехнологічного світу. Наприклад, неодим – ключовий компонент потужних магнітів, без яких не літають супутники й не обертаються ротори вітрогенераторів. Європій – незамінний у виробництві екранів LCD і люмінесцентного освітлення. А ітербій – критично важливий для оптичного волокна та сонячних елементів. І це лише вершина айсберга: церій, празеодим, самарій, тербій, диспрозій, гольмій, ербій, тулій та інші – кожен із них має своє високоспеціалізоване місце у складній мозаїці промисловості.

Однак тут варто зробити чітке розмежування між термінами “рідкоземельні метали” та “критична сировина”. Це не синоніми, як може здаватися після кількох хвилин у TikTok.
Рідкоземельні метали – це строго визначений список з 17 елементів. У той час як критична сировина – це значно ширше поняття, яке охоплює всі ті речовини, без яких сучасна економіка втрачає динаміку, технології – прогрес, а держави – конкурентоспроможність.

І тут усе залежить від контексту: ЄС, США, Китай – кожен регіон формує свій перелік критично важливих матеріалів, виходячи з національних пріоритетів, доступу до джерел і геополітичної стратегії.

Тож, так: всі рідкоземельні метали – це критично важлива сировина, але не вся критична сировина – це рідкоземельні метали. Це як із прямокутниками та квадратами, якщо вам ближче геометрія.

Пам’ятайте про це, коли наступного разу будете знімати селфі або включати телевізор. Світ працює не тільки завдяки коду, а й завдяки хімії – у буквальному сенсі цього слова.

Вперше рідкоземельні метали були виявлені в кінці 18 століття. У 1787 році лейтенант шведської армії Карл Аксель Арреніус виявив унікальний чорний мінерал в невеликому кар’єрі в Іттербю недалеко від Стокгольма. Цей мінерал був сумішшю рідкоземельних металів. І першим окремим елементом, який був виділений, був церій у 1803 році. Однак лише в 1960-х роках, з бурхливим розвитком ринку напівпровідників, і особливо масовим виробництвом кольорових телевізорів (де використовувався європій), світовий попит на них почав стрімко зростати. У сучасному світі рідкоземельні елементи відіграють вирішальну роль, і в міру відмови від викопного палива та переходу до енергетичних систем, заснованих на зеленій енергетиці, очікується, що попит на них зростатиме в геометричній прогресії.

Хоча, як я вже згадував, видобуток цієї сировини пов’язаний з великими витратами, для бізнесу це не проблема. Особливо, коли йдеться про бізнес з політичним підґрунтям.

От буквально позавчора, стало відомо, що Китай скоротив поставки критично важливих металів і мінералів західним виробникам оборонного обладнання, затримуючи виробництво і змушуючи компанії прочісувати по всьому світу запаси, необхідні для виробництва всього, від ракет до винищувачів. Чому це викликало такий інтерес та занепокоєння?

Також цікаво: Як Тайвань, Китай і США борються за технологічне домінування: велика війна чипів

Китай домінує на ринку рідкоземельних металів

І це дійсно так. Бо Китай відповідає за понад 60% світового видобутку рідкоземельних елементів. Більше того, Пекін також має близько 85% світових потужностей з переробки цих металів.

Такий стан речей не є випадковістю, і не збігом обставин. Це результат цілеспрямованої, стратегічно вивіреної й системно реалізованої політики Китаю, яка формувалась десятиліттями.

Ще у 1987 році лідер Китаю Ден Сяопін, перебуваючи в місті Баотоу у Внутрішній Монголії, біля одного з найбільших китайських родовищ рідкоземельних металів, заявив майже пророче:

“На Близькому Сході є нафта, у Китаю – рідкоземельні елементи”.

Ця фраза згодом стала не лише концептуальним орієнтиром, а й фактичним дороговказом для цілої галузі. Бо Пекін дуже швидко усвідомив, що у XXI столітті той, хто контролює критичну сировину, контролює не лише ринки, а й глобальну технологічну еволюцію.

Ще в 1980-х роках КНР почала масовані інвестиції у видобуток і переробку рідкоземельних металів. Але справа не лише в розбудові потужностей. Паралельно Пекін вів малопомітну, але вкрай ефективну кампанію витіснення конкурентів. Через демпінг, експортні обмеження, дискредитацію та штучне здешевлення своєї продукції. Як результат: рентабельність видобутку рідкоземельних елементів у США, Австралії чи Канаді була зруйнована, шахти – закриті, а залежність від Китаю – стрімко зросла.

На початку XXI століття Китай вже мав майже монопольне домінування на глобальному ринку рідкоземельних елементів. Статус, який він не тільки зберіг і донині, а й активно зміцнює. Причому не лише економічно. Пекін відкрито використовує ці ресурси як геополітичний інструмент: вводить обмеження на експорт, підвищує тарифи, змінює екологічні нормативи так, щоб максимально ускладнити доступ конкурентів до сировини.

Однак домінування має зворотній бік. Китайська влада дедалі більше усвідомлює, що екологічна катастрофа – не риторичний образ, а стратегічна загроза. Видобуток рідкоземельних металів – це не лише складна технологічна задача, а й серйозне навантаження на довкілля:

руди потрібно подрібнювати та піддавати складній хімічній обробці
цей процес щоденно генерує сотні тисяч літрів токсичних стоків, що містять уран, торій та інші небезпечні речовини
масштабні викиди CO₂, забруднення води, ґрунту та повітря стали нормою у видобувних регіонах
у багатьох випадках спостерігається зростання захворюваності на онкологічні хвороби серед місцевого населення та працівників.

До цього додається ще одна проблема: виснаження покладів. Для видобутку менш концентрованих руд потрібно дедалі більше енергії, реагентів і витрат і це вже ставить під сумнів не лише економічність процесу, а й його життєздатність у довгостроковій перспективі.

Зосередження настільки важливої галузі в руках лише однієї країни – ще й тієї, що дедалі частіше перебуває в геополітичному протистоянні із Заходом – викликає цілком логічне занепокоєння. Як наслідок, розгортається глобальна гонка за нові джерела рідкоземельних металів. Відбувається вона не лише в геологічних експедиціях чи на інвестиційних форумах, а й у дипломатичних кулуарах, закритих переговорах, а подекуди – і за участю приватних військових компаній.

Уся ця боротьба за доступ до стратегічної сировини є лише частиною гри. Не менш важливим є формування надійних, диверсифікованих і стійких до шоків ланцюгів постачання, які не зруйнуються через одне політичне рішення в Пекіні.

Бо Пекін вже чітко окреслив свою позицію:

рідкоземельні елементи є власністю держави
експорт технологій очищення – заборонений
експорт галію і германію, критично важливих для мікроелектроніки, – також обмежений.

Ці кроки вже мають потужний вплив на ринки мікрочипів, електротранспорту та технологій відновлюваної енергетики. А попереду на нас чекає ще більш жорстка конкуренція, в якій програють ті, хто й досі вірить, що глобальна торгівля – це про “вільний ринок”.

Також цікаво: Криптографія: Що це таке та як працює

Африканський парадокс

Китай має велику програму інвестицій у проєкти з виробництва рідкоземельних елементів по всьому світу, а саме в Австралії, Канаді та Танзанії. З цієї причини Африка є ключовим регіоном світу з точки зору рідкоземельних елементів і сировини в цілому. Саме на цьому континенті перетинаються інтереси не лише Китаю, а й іншої глобальної сили, яка не має наміру давати Пекіну ігрове поле, тобто США.

Африка – це не просто континент із бідністю, конфліктами й колоніальними шрамами. Це ще й скарбниця стратегічної сировини, яка вже сьогодні є об’єктом жорсткого глобального протистояння. Приблизно 30% світових запасів критичних мінералів зосереджено саме тут.

Лише Демократична Республіка Конго володіє понад 70% світових родовищ кобальту, без якого не буде жодного електромобіля чи сучасної батареї. А неподалік, у Габоні – друге за розміром родовище марганцю у світі, що робить країну третім глобальним виробником цього елементу. І це лише верхівка айсберга.

Звісно, Китай на африканському ринку вже давно. Але останнім часом до гри активно долучаються й США, які залежні від імпорту, щонайменше, 14 критичних мінералів – без варіантів локального заміщення.

Парадокс сучасності

У цьому змаганні є глибокий і водночас іронічний парадокс. Розвинені країни, які технологічно та економічно “рухають прогрес”, мають дедалі менше своїх ресурсів або вичерпали їх ще в ХХ столітті. А ті країни, що володіють величезними запасами сировини, – переважно слаборозвинені, з нестабільною політичною системою, хронічною корупцією і майже повною відсутністю інституційної спроможності.

Це відкриває двері для олігархічного мародерства: видобуток контролює вузьке коло еліт або транснаціональні компанії, прибутки не доходять до громад, а місцеві жителі живуть у злиднях, поруч із шахтами, які годують світову промисловість. Контроль є ілюзорним, а відповідальність практично відсутня.

Китай: не просто інвестор

У таких умовах Китай – це гравець, якого африканські еліти сприймають як зручного, щедрого і політично “непроблемного” партнера. І не дарма. Піднебесна не вимагає звітів про права людини, не читає нотацій про демократію, не просить сталого розвитку. В обмін китайський уряд пропонує кредити, інфраструктуру, техніку та швидкий старт проєктів.

З 2020 року Китай інвестував понад $25 млрд у гірничодобувний сектор Африки в межах ініціативи “Один пояс, один шлях”. Щороку імпорт критичних мінералів з Африки в Китай становить близько $10 млрд. Китайські компанії вже домінують у більшості африканських проєктів з видобутку рідкоземельних металів – часто без дотримання жодних міжнародних стандартів.

А ще Китай активно використовує інформаційну війну, апелюючи до історичної пам’яті про колоніалізм. Захід виставляється як зарозумілий, лицемірний і деструктивний. США – як гегемон, що звик наказувати. Китай же – як “новий партнер”, який просто хоче “взаємовигідного співробітництва”.

Втрати і можливості

Безумовно, це створює вікно можливостей для африканських країн, але за умов грамотного управління, прозорості й інституційного росту. Але на практиці частіше спостерігається зворотне: залежність від експорту, зростання зовнішнього боргу, особливо перед КНР, і поступова втрата контролю над стратегічною інфраструктурою, що закладається у вигляді застав за китайські кредити.

І що з цього Європі?

Незважаючи на настороженість, не варто впадати в істерію. Так, Китай – ключовий гравець у ланцюгах постачання критичної сировини. Так, він володіє доступом до величезної кількості родовищ. Але і сам Китай не самодостатній. Він критично залежить від споживачів, зокрема від Європи.

Піднебесна вклала мільярди у видобуток і переробку не заради стратегічної блокади Заходу, а з прицілом на прибуток. І якщо Європа перестане купувати – китайська модель просто не працює. Тому сценарій, за якого Китай повністю перекриє ЄС постачання критичної сировини, є радше геополітичним жахом, ніж імовірною реальністю.

Висновок досить простий. Ми живемо в епоху взаємозалежності, де переможе не той, хто має більше копалень, а той, хто зуміє побудувати прозорі, стійкі й легітимні ланцюги постачання. І головне – не продасть власні принципи в обмін на тонну концентрату.

Також цікаво: Коли АІ підштовхує до смерті: Ілюзія безпечного ChatGPT

Виклики для Заходу

Що ж робить у цій ситуації головний геополітичний опонент Китаю – США? Сполучені Штати, м’яко кажучи, майже проспали африканську шахівницю. Десятиліття стратегічної недбалості, відсутність системної присутності, ілюзія, що Африка – це “далеко і неважливо”. Все змінилося, коли стало зрозуміло, що без критичних мінералів з Африки – жодних “зелених” технологій, жодного переходу до електромобільного майбутнього, і взагалі, жодної ролі у глобальній технологічній грі.

Адміністрація Джо Байдена почала перезавантаження відносин із континентом – з чітким акцентом на економіку, інфраструктуру та спільні ланцюги постачання. Обіцяні $55 млрд інвестицій – це не просто політичний жест, а спроба побудувати альтернативу китайській моделі. Уже у 2022 році США підписали угоди із Замбією та Демократичною Республікою Конго щодо створення повного ланцюга виробництва акумуляторів для електромобілів – від видобутку до збірки.

Паралельно в Танзанії розпочато будівництво першого на континенті заводу з переробки нікелю, що працюватиме під американською підтримкою. А в Південній Африці вже анонсовано запуск видобутку в межах проєкту Phalaborwa Rare Earth Project – перші тонни рідкоземельних металів очікуються у 2026 році.

Продовжує цю політику й Адміністрація Трампа, але поки що це стосується більше спільних угод та проектів з Україною. Про це розкажемо далі більш детально.

Варто зауважити, що американські ініціативи націлені не тільки на доступ до копалин, а й на створення двосторонньо вигідного партнерства. США виводять свою присутність за межі гірничодобувного сектору – зокрема через мережу технологій чистої енергії (CTEN), альянс з електрифікації, охорони здоров’я та телекомунікацій (HETA) та інвестиції USTDA у Марокко, Кенію, Нігерію та інші країни.

Ці проєкти не просто “віддайте копалини, а ми дамо кредит”, як у КНР, а по принципу “створімо разом екосистему розвитку”. Це довша, складніша гра, але вона здатна змінити правила.

Європейський Союз, на відміну від США, набагато раніше почав усвідомлювати свою вразливість у питанні стратегічної сировини. Ще у 2020 році було затверджено План дій щодо критично важливих сировинних матеріалів, який офіційно визнав, що без доступу до рідкоземельних металів та ключових мінералів не буде ніякої цифровізації, декарбонізації чи енергетичної автономії ЄС.

У 2022 році Урсула фон дер Ляєн публічно заявила:

“Рідкоземельні елементи вже замінюють газ і нафту в основі нашої економіки. До 2030 року наш попит на них зросте у п’ять разів”.

В ЄС вже починають розуміти, що енергетична залежність від Росії – урок, який не варто повторювати у мінеральному секторі, цього разу – з Китаєм.

У березні 2024 року Євросоюз ухвалив Європейський закон про критичну сировину (CRMA). Він визначив 34 ключові матеріали, з яких 17 – стратегічні, включаючи не лише рідкоземельні метали, а й, наприклад, звичайну мідь – критичну для розбудови енергомережі нового покоління.

Основні цілі до 2030 року:

10% споживання має видобуватись у ЄС
40% – перероблятись на території ЄС
25% відходів та брухту – мають проходити рециклінг
жодна країна не повинна забезпечувати понад 65% постачання будь-якої стратегічної сировини.

Це амбітно, логічно, необхідно. Але… з реалізацією, як завжди в Європі, не все так динамічно. Поки Китай копає, будує і експортує – Європа планує, узгоджує, створює нормативи.

ЄС визнає: самодостатність – недосяжна, адже більшість рідкоземельних елементів знаходяться за межами Союзу. Тому головне – диверсифікація джерел постачання та створення стійких ланцюгів. Але навіть тут спостерігається політична розбіжність. Угорщина, яка є членом європейської спільноти, та Сербія, яка перебуває за її межами, роблять ставку на тісну співпрацю з Китаєм. Франція має свої родовища, як і Норвегія. Однак їх експлуатація ще не почалася. Стосовно всього континенту, єдине рішення, яке може принести реальний успіх – це співпраця.

Окрім внутрішнього співробітництва, великою перевагою Європи є також співпраця Європейського Союзу з його найближчим стратегічним партнером – Сполученими Штатами. Нещодавно ЄС та США оголосили про спільну політику, засновану на спільних закупівлях критично важливої сировини з африканських країн як спосіб пом’якшення ризиків у ланцюжку поставок. У зв’язку з цим ЄС вже уклав угоду з Намібією на постачання ключових сировинних матеріалів. Крім того, нещодавно ЄС оголосив, що веде переговори щодо угоди про постачання критично важливих корисних копалин з Демократичної Республіки Конго. Це ще не все, адже за заявами офіційних осіб ЄС, Європа має намір укласти аналогічні угоди з іншими африканськими країнами, такими як Руанда, Гамбія та Замбія. Слід, однак, зазначити, що поки що, у випадку з Європою, теорія та декларації домінують над діями.

Читайте також: Тектонічні зрушення в сфері AI: Microsoft робить ставку на DeepSeek?

Україна і рідкоземельні метали: факти, ризики, перспективи

Україна теоретично володіє близько 5% світових запасів критично важливої сировини. Йдеться не лише про рідкоземельні метали, а й про стратегічні ресурси – літій, графіт, кобальт, нікель, титан, уран, цирконій, ніобій, скандій. Це справжній “периферійний елементний набір” для глобальної технологічної конкуренції XXI століття.

Зареєстровано шість родовищ рідкоземельних металів (REE), однак реальну економічну цінність із них має лише Новополтавське (Запорізька область) – і то лише згідно з радянськими геологічними обрахунками 1970-1991 років. Інші перспективні ділянки – Ястребецьке, Калинівське, Лозоватське, Петріво-Гнутівське, Азовське – або частково розташовані на тимчасово окупованих територіях, або просто досліджені поверхнево, без сучасної незалежної верифікації. Відтак, говорити про 5-10 % світових запасів – можна, але поки що лише з обережною зірочкою “*дані умовні, не підтверджені”.

Географія розсіяна, як і геополітика. На Житомирщині та Черкащині виявлені поклади скандію, цирконію, літію. На південному сході, зокрема, в районі Азовського родовища, – комплексна мінералогія: неодим, лантаноїди, цезій, тантал. Але близько 33-53% українських рідкоземів географічно збігаються з територіями, тимчасово підконтрольними РФ: Донецька, Луганська, Херсонська, частково Запорізька області. Це – об’єктивний геополітичний ризик, що зменшує інвестиційну привабливість навіть потенційно багатих покладів.

З літієм – окрема історія. Ми маємо потенційно одне з найбільших родовищ у Європі – понад 500 тис. т, або до 2 % світових запасів. Проте видобуток не ведеться: немає інфраструктури, а частина покладів знаходиться на окупованій території. Та сама ситуація з титановими рудами: Україна мала до 2022 року 5-7% світового видобутку ільменіту та рутилу, проте частина комбінатів зупинена, а логістика – виведена з ладу.

Згідно з балансовими даними, маємо 9800 т кобальту та понад 200 тис. т нікелю – але це не діючий видобуток, а статистика з елементами музейної археології. Наразі кобальт отримується побічно – у процесі переробки феросплавів, а не через цілеспрямовану експлуатацію покладів. Те саме стосується урану – розвідані запаси є, а от технологічної спроможності до повного циклу – немає.

Що варто усвідомити чітко: більшість українських “елементних скарбів” – це потенціал, а не результат. Уся геологічна інформація базується на старих радянських звітах. Незалежної сучасної оцінки запасів не проведено, а частина даних досі класифікована як секретна. Європейські та американські аналітики ставляться до українських заяв про “геологічне багатство” з обережним скепсисом – у кращому випадку. Частина геологів прямо вказує: економічна доцільність розробки багатьох родовищ – під сумнівом.

Економічні розрахунки – теж не надто оптимістичні. Навіть у гіпотетичному сценарії, коли Україна виходить на 20 % світового видобутку рідкоземів (що малоймовірно найближчими десятиліттями), потенційний річний дохід не перевищуватиме $3 млрд. У масштабах глобальної економіки – це не нафта, не газ, і навіть не зерно. Це – додатковий, але не визначальний актив.

На мапі Україна справді виглядає як геологічна Мекка. У надрах – все, що потрібно сучасним технологіям. Але на практиці – це поки що ресурсна ілюзія. Без інвестицій у геологорозвідку, без сучасних технологій видобутку, без зрозумілої політики безпеки та, власне, політичної волі, все це залишиться красивими презентаціями – але порожніми бюджетними рядками.

Також цікаво: Безпека в мережі: Як захистити свої дані, навіть якщо ви втратили пильність

А що далі на ринку рідкоземельних металів

Що можна сказати про рідкоземельні метали на завершення? Нічого остаточного і це найточніше формулювання. Гонка лише починається, і результат її наразі невідомий. Китай має беззаперечну перевагу – контроль над 60-70% видобутку та майже повною вертикаллю переробки, що створює ефектне ланцюгове домінування. Але Захід, зокрема США та ЄС, не перебуває у стратегічно програному становищі. Вони мають потенціал, технічну базу, інституційні механізми й найголовніше – ресурс кооперації. Якщо їм вдасться синхронізувати зусилля, налагодити прозорі ланцюги поставок та інвестувати у критично важливу геологію – статус-кво можна змінити.

Чимало козирів у країн Африки. Вони володіють істотними запасами як рідкоземів, так і суміжної критичної сировини. І, що не менш важливо, демонструють відкритість до співпраці. Але африканський фактор – це завжди історія зі знаком питання. Стабільність у регіоні має властивість бути тимчасовою, а політичні альянси – крихкими. Те, що сьогодні видається передбачуваною платформою для довгострокового партнерства, завтра може перетворитись на неконтрольований геополітичний розлом.

Ставками є не просто мільярди інвестицій, а й реальні долі цілих економік. Адже йдеться не про одну галузь, бо рідкоземельні елементи є технологічною тканиною XXI століття: від супутників і дронів до смартфонів, акумуляторів, магнітів, дисплеїв і систем озброєння. Це вже не лише сировина – це передумова стратегічного зростання, цивілізаційної конкурентоспроможності та обороноздатності.

Можна впевнено сказати лише одне: конкуренція за контроль над цими ресурсами буде не лише жорсткою, а й довготривалою. І розгортатиметься в умовах високої невизначеності, крихкої геополітики й дедалі глибшої технологічної залежності від кожного елемента таблиці Менделєєва.

І так, ми справді вступаємо у “цікаві часи”. Але цікавість тут – не жанр пригодницький, а радше стратегічний. І як завжди в таких ситуаціях, виграє не той, у кого більше ресурсів, а той, хто вміє ними правильно розпорядитись.

Глобальне змагання за стратегічні мінерали – це вже не елемент майбутнього, а битва теперішнього. США нарешті виходять з летаргії. Китай вже на піку активності. А ЄС знаходиться між плануванням і потребою діяти. А от Африка є головною ареною цієї боротьби.

У XXI столітті ресурс – це влада. Але не той перемагає, хто має копалини, а той, хто вміє їх інтегрувати в ефективний, довгостроковий і етичний ланцюг розвитку. Саме за це зараз і точиться велика гра.

Також цікаво: