Серія про Соніка — мабуть, найдивніша і найважча для мене. Серед журналістів і гравців давно існує думка, що ці ігри не були хорошими десь із середини дев’яностих, проте виходять вони постійно, невпинно, отримуючи середні, а то й низькі оцінки. Але народ продовжує купувати, а нещодавно у кінотеатрах прогримів другий фільм за мотивами гри – і фільм знову успішний. Можливо, справа в тому, що у протагоніста їжака Соніка такий феноменальний та незабутній дизайн. Може, річ у ностальгії, адже колись саме Сонік, а не Маріо, був головною зіркою світу відеоігор.
Sega можна тільки позаздрити: вона володіє IP, яке буквально too big to fail, тобто як ти не намагайся, але хайп воно буде генерувати завжди. Повірте мені: якщо ігри на кшталт Sonic Boom: Rise of Lyric та Sonic And The Black Knight його не вбили, то вже нічого не вб’є.
Гаразд, на цю тему можна розпинатися довго, але переді мною стоїть інше завдання — щось вам розповісти про Sonic Frontiers. Вірте чи ні, одного з головних релізів цієї осені.
Можна сказати, що ігри про Соніка одночасно дуже різні та дуже схожі. Експериментів було багато, але найчастіше вони були недостатньо сміливими, щоб щось суттєво змінити. Sonic Frontiers – не така. Вперше за всю мою професійну кар’єру ми говоримо про здавалося б фундаментальні зміни формули. Так, наш їжак начебто робить те саме, але тепер — у відкритому світі. Про те, що відкритий світ зовсім не обов’язково робить ігри кращими, я вже писав, проте просто не можна не зацікавитися, як у Соніка вийде себе показати в світі без чітких кордонів.
Читайте також: Огляд The Entropy Centre – Довгоочікуване продовження Portal
Sonic Team справді зробила все, що було в її силах, щоб видозмінити формулу якщо не до невпізнанності, то досить серйозно, навіть зацікавивши таких скептиків, як я. Щоправда, мій скептицизм розвіявся не відразу: при першому включенні Sonic Frontiers у вічі впадають усі звичні нам елементи: слабка графіка, що пробирає до мурашок своєю марудністю історія, та ігровий процес, де треба бігати, збирати кільця та врізатися у ворогів. Тут я зітхнув: це Сонік. Мабуть, і тут до фінішу я не дійду.
Насамперед слід визнати, що Sonic Frontiers нескінченно дивна гра. Це стосується всього — від чергової дурної історії про те, як Доктор Еггман застряг у кіберпросторі, а Сонік — у якійсь альтернативній реальності, до технічних проблем, які можна перераховувати довго.
Взагалі, це унікальний платформер, який зухвало ігнорує досвід всіх своїх шанованих колег. Очевидно, що розробників начебто надихали усі найкращі ігри останніх років — від Super Mario Odyssey до The Legend of Zelda: Breath of the Wild. Але тут немає навіть малої дещиці того перфекціонізму, який рухав їх творцями. Світ Sonic Frontiers ділиться на зони або острови. Класика: один зелений, інший пустельний, і таке інше. За цими зонами Сонік може пересуватися на втіху, але «справжнього» відкритого світу тут немає, а екрани завантаження нагадують про себе кожні кілька хвилин. Від Zelda сюди прийшли спонтанні головоломки, від Маріо – структура островів та «віртуальні» рівні в альтернативній реальності.
Найдивніше — те, як на майже фотореалістичні пейзажі розробники наліпили традиційні для серії елементи — рейки, якими наш їжак любить кататися, пружини для стрибків у висоту, і так далі. Їхнє включення зрозуміле — куди ж Сонік без цього, — але воно ставить хрест на якихось спробах по-справжньому перетрусити формулу. Ні, правда: що це за світ такий, де в небі над тобою зависають у повній невагомості залізні рейки. Будь-який інший поважаючий себе платформер, завуалював би їх під елементи навколишнього світу, але Sonic Team вирішила, що і так зійде. Через це створюється враження, що граєш або в мод, або в чиєсь творіння в Dreams. Це говорить чи то про неймовірну зарозумілість творців, які вважають, що для них правила не писані, чи то про поганий смак, чи про брак часу/бюджету.
Здається, що це ще один негативний огляд Соніка від мене, але насправді зовсім ні. Гра виглядає безглуздо, але варто трохи звикнути, як раптом усвідомлюєш, що… а зовсім не нудно. Управляти Соніком легко, а гасати відкритим світом — прикольно. Новинка має дуже приємний темп завдяки тому, що завжди є чим зайнятися — тут головоломка, тут ворог якийсь з’явився, тут можна досліджувати нові рейки, що йдуть у небеса. Навіть рибалка є! Особливо хочеться похвалити рівні більш класичні, на кшталт Generations; так, керування незвичне, зате як здорово вони виглядають і як класно продумані!
Змінилися не лише локації, а й те, як керується Сонік. Так, він так само швидкий, але тепер у нього з’явився багатий арсенал бойових прийомів, і, можливо вперше в історії серії, боротися з ворогами стало ненудно. Та й самі вороги дуже креативні, що часто й справді змушують підходити до боїв творчо. Більше того: з’явилося дерево умінь, можливість апгрейдити швидкість, силу збитків, тощо, а також цілу низку предметів для збирання (навіть місцевий аналог кірок з BOTW).
Все це так несподівано та класно, що мені одразу захотілося заплющити очі не негативи. Тут допомогли і занижені очікування, і просто любов до платформерів. Але скільки б я не хвалив нові ідеї розробників, я не можу пройти повз одну кричущу проблему — стан гри на сьогоднішній момент. Візуально, тут мало розписувати — відкриті зони вражають масштабами, але не графікою. Sonic Frontiers виглядає як гра, яку розробляли на PS4 ще за часів PS3.
Читайте також: Огляд Splatoon 3 – Все ще найкращий мережевий шутер
Тут немає надзвичайних деталей, трасування променів або чогось ще в такому дусі. Її світи найчастіше плоскі та непоказні; перший острів, зелений і порослий травою, повинен зображати руїни старого світу, які захопила природа, але вийшов він зовсім мертвим. Це повна протилежність The Legend of Zelda: Breath of the Wild з її багатою фауною та світом, який, як і випливає з назви, дихає. Тут же немає нічого, крім хіба однієї моделі птаха. Такий пластиковий (псевдо) відкритий світ ви ще не скоро зустрінете.
Не допомагає й дивне звукове оформлення — мабуть такого різношерстого набору композицій я не чув… ніколи. Коли бігаєш світом, на фоні звучить похмура та епічна композиція, більш відповідна грі від FromSoftware. Але коли починається бій із титанами (босами) грати раптово починає композиція у стилі металкор. А віртуальні місії супроводжуються бадьорим таким техно. Це формене божевілля. Це Sonic.
Але якщо присутність або відсутність тих чи інших декоративних елементів ніяк не впливає на ігровий процес, то технічні проблеми псують життя ще як. Зокрема, у Sonic Frontiers є непробачна кількість pop-in — ефекту, що характеризується різкою появою елементів світу за останню секунду. Це не можна пробачити, коли на PS5 перед нами з’являються платформи за секунду до стрибка. Дальність промальовування на найнижчому рівні, і при цьому максимум, що можна отримати від версії для PS5/Series X – це 1800р 60 fps. Можна викрутити роздільну здатність до 4K, але я нікому не раджу грати в режимі 30 fps (а отже, версію Switch краще пропустити).
Читайте також: Огляд Sonic Colours: Ultimate – Від посередності не втечеш
Звичайно, це сумно – гра з таким візуальним рядом має взагалі підтримувати 120 fps, але маємо те, що маємо. І можна було б занижувати оцінки (і я розумію тих, хто це робить), але я все ж таки намагаюся порівнювати Sonic Frontiers з іншими іграми серії. І в цьому порівнянні новинка виглядає розкішно. Так, є глюки, так, технічно гра зовсім не готова. Але якби я був фанатом, я б з радістю все це прийняв. Головне, що серія нарешті рухається вперед, орієнтуючись не на дурні гімміки на кшталт створення свого персонажа (забудемо Forces швидше).
Sonic Frontiers – це безумство. Це неймовірна мішанина зі стилістичних рішень, музичних композицій та геймплейних механік. І якось, ледве-ледь, вона працює. Незважаючи на те, що її не можна ставити в один ряд із шедеврами від Nintendo, вона здається ковтком свіжого повітря на фоні змучених безідейних попередниць. Оновлене управління працює, нова структура теж. Головне, що хочеться грати далі. І якщо вам хоч трохи цікавий їжак Сонік, я раджу дати шанс Sonic Frontiers. Щоправда, може краще почекати патча-другого.
Також цікаво
Leave a Reply