Життя бентежне: Добірка книжок-антиутопій, в яких світ «повертає не туди»

Якщо ви думали, що лише жовтень може налаштувати на читання похмурих моторошних книг, то ні – після такого бентежного листопаду вони теж цілком підійдуть. Щоправда, це буде похмурість та моторошність антиутопічного штибу. У цих книгах не буде вампірів, що забирають кров, але буде світ, що забирає жагу до життя, та влада, що забирає людську волю.

Також цікаво: Всі рецензій та статті про книжки

В антиутопіях світ часто стоїть на порозі кризи чи екологічної катастрофи або живе вже після неї. Держава здійснює суворий контроль, нагляд та маніпулює інформацією, свобода волі відсутня, а страх і жорстокість присутні, культура та історія змінені, а люди сприймають як маса, а не як окремі індивідуальності. Такі книги показують, чого варто остерігатися і куди людство теоретично може прийти (а в деяких країнах до цього вже навіть і прийшли). В добірці традиційно представлені книги, які були видані українською, і я старалася не згадувати щось на кшталт “Який чудесний світ новий!” чи “451 градус за Фаренгейтом”, бо про них ви й так вже чули.

“1984. Графічний роман”, Ксав’є Кост, Джордж Орвелл

Окей, “1984” – це класична класика антиутопій. Але тут мова йде саме про графічний роман. Такий, знаєте, варіант, коли потрібно швиденько згадати, що ж там було в тій книзі, яку ви читали у школі. Гарне видання у цікавому форматі випустило видавництво Віват, і ці ілюстрації дозволяють краще відчути всю ту гнітючу атмосферу відомої всім історії. У центрі історії – Вінстон Сміт, пересічний працівник держапарату, який у реальності тотального контролю щодня коригує історію, підлаштовуючи факти під політичні вимоги. Але відчуття брехні та несправедливості вкупі з жагою до правди штовхають його на шлях протистояння режиму. Він знайомиться з Джулією, між ними виникає заборонене почуття, і обоє приєднуються до підпільного руху опору.

Звісно ж, формат графічного роману не дозволяє передати весь текст, але він тут і не потрібен – читач вловлює основну думку та візуалізує те, що відбувається в книзі. Інколи навіть слова не потрібні, достатньо зображень і кольорів. Наприклад, червоні акценти відповідають владі та Старшому Брату, синій символізує колір позбавлення волі. Бордовий позначає безпечні моменти, коли герой може побути собою, а жовтий став кольором бюрократичного апарату й пропаганди. Така от класика у сучасній ефектній обгортці.

“Оповідь служниці”, Маргарет Етвуд

Ця антиутопія отримала кілька премій, номінацій на премії та екранізацій і належить до окремого піджанру – Feminist Dystopian Fiction. Маргарет Етвуд перенесла події у Республіку Гілеад, де до влади прийшла кривава хунта влада належить військовим, і представила світ з тотальним руйнуванням репродуктивних прав. Більшість жінок у країні безплідні, тож тих, які здатні народити, виловлюють по всій республіці та силоміць утримують у спеціальних таборах, після чого Дружини Командорів обирають серед них коханок для своїх чоловіків. Цих жінок називають служницями. Вони зобов’язані носити червоний одяг, терпіти примусові сексуальні стосунки та народжувати. У центрі історії жінка, яка після невдалої спроби втекти за кордон потрапляє до такого табору і стає частиною жорстокої системи.

Може здатися, що саме від такого напряму антиутопії людство далеко. Але в одному інтерв’ю авторка заявила, що всі ці сценарії відбулися в реальному житті: “Я не вводила нічого, чого ми вже не зробили, не робимо зараз, не намагаємося зробити, у поєднанні з тенденціями, які вже розвиваються…” Ідейним “натхненником” явно стала ісламська революція в Ірані, внаслідок якої жінки втратили достобіса прав, а також раннє пуританство в Америці, трошки Філіппін, Румунії та післявоєнної Канади.

“Сила”, Наомі Альдерман

Авторка сама визнала, що на створення цієї книги вплинули її стосунки з Маргарет Етвуд, і це справді відчувається, але є серйозна відмінність. У романі Наомі Альдерман гендерна нерівність пішла в інший бік – домінантною статтю стали жінки. “Сила” побудована як книга в книзі. Письменник, що тільки починає кар’єру, приносить авторці зі стажем історію про те, як світ став матріархатом, оскільки жінки отримали здатність бити чоловіків електричними розрядами.

Тепер вони мають те, що можуть протиставити й чим можуть захистити себе. Але, як говорив великий філософ, дядечко Людини-павука Бен Паркер, з великою силою приходить велика відповідальність. І силу можна використовувати як для допомоги та захисту, так і для атаки. Особливо сильно атакою захопилася Тетяна, колишня перша леді, що вбила свого чоловіка та стала президенткою країни. Тож ця історія розповідає не просто про те, як може змінитися світ, якщо перевернеться гендерний баланс сил, але і про те, що може зробити з людиною неосяжна влада. У фіналі є розкішний момент – досвічена авторка каже письменнику-аматору, що книга сильна, але радить опублікувати її під жіночим ім’ям, щоб вона мала більший успіх, і її сприймали серйозно.

“Сага про ангелів”, Мара Вульф

Куди ж у тексті про антиутопії без підліткових антиутопій?! Я обрала “Сагу про ангелів” замість “Голодних ігор”, бо про Катніс Евердін та ігри на виживання чув кожен другий, а от трилогія Мари Вульф куди менш розкручена. І хоча її можна розглядати як фентезі чи темне фентезі, всі ознаки антиутопії у ній теж присутні. Авторка взяла у ролі тла Венецію та відправила на Землю ангелів. Але це були не добрі ангели з пухнастими крильцями та рожевими щічками. Вони окупували територію, захопили владу, заборонили технології та встановили новий порядок. Люди не живуть, а виживають, і найсміливіші беруть участь у гладіаторських боях. Однією з таких стала Мун. Дівчині доведеться битися на арені проти ангелів, щоб заробити гроші та вивезти з міста свою родину.

Як можна здогадатися, люди не надто люблять ангелів. Але коли один з них постраждав і ледь не загинув, саме Мун вирішила його врятувати. І тоді навіть не здогадувалася, чим це обернеться. Навіть підліткові антиутопії можуть бути тригерними – наприклад, моя подруга охрестила одного з персонажів ООН, бо він якийсь занадто миролюбивий та всепробачаючий. І відчуття цього занепаду, безнадії та ставлення до людей, як до тваринок, з боку сильних ангелів створює досить гнітючу атмосферу. Одразу попереджу – українською вийшло дві частини з трьох, і обидві закінчуються кліфхенгом.

“Колиска для кішки”, Курт Воннеґут

Один з найвідоміших творів Курта Воннеґута показує, наскільки людство може бути обмеженим і самовпевненим, як вдало може йти шляхом саморуйнування і геть забути про відповідальність (не чули, мабуть, дядька Бена). Воно загрожує саме собі, і, по внутрішніх відчуттях, автор не просто це висміює – здається, що він сам від людей не у захваті. А тому б’є сатирою всюди, куди може.

Спочатку недалекоглядний вчений створив атомну бомбу, а потім формулу лід-дев’ять. Цей винахід здатен заморозити воду при кімнатній температурі в будь-яких масштабах. Лід-дев’ять, наче антитеза палаючому ядерному грибу, все одно має катастрофічний потенціал. Можливо, навіть більш небезпечний. Наскільки розумним було створення цієї формули? Практика показує, що не дуже, особливо якщо зразки льоду-дев’ять потрапляють не в ті руки. Для кращої атмосфери у книзі є острів з напівзруйнованими будинками, мешканці якого сповідують релігію, що ґрунтується на всесвітній брехні. Абсурд, сатира, короткі, але ємні глави – історія взагалі-то жахлива, але, на жаль, не така вже фантастична за своєю суттю.

“Каллокаїн”, Карін Боє

У “Каллокаїні” теж є винахід, яким його автор, хімік Лео Калль, сильно пишався та не міг дочекатися експериментів на людях. Він створив “речовину, яка спонукає кожну людину відкрити всі свої таємниці. Всі свої секрети, які досі доводилося таїти через страх чи сором”. Створив її на користь Всесвітній Державі, адже завдяки цьому “наші думки стануть суспільною власністю, а досі ми несправедливо вважали їх своїми власними”. Але навряд чи очікував на такий результат.

Ця гнітюча історія у форматі щоденника розповідає про небезпеку держави, що прагне контролювати жителів по максимуму: хатні робітниці приглядають за родинами та пишуть рапорти, дітей у віці 7 років забирають від батьків у спеціальні табори, у дитсадках скидають іграшкові бомби на будинки, хлопчиків виховують, як майбутніх військових, всі носять однострій. Високофункціональне суспільство, яке повністю контролює Всесвітня Держава. Карін Боє сама була нажахана тим, про що писала. А писала вона це під враженням від Радянського Союзу та Третього Райху. Книга була опублікована у 1940 році, за 8 років до виходу “1984”. А авторка вже тоді бачила, яким шляхом йде тоталітарна держава. Одна така є у нас в сусідах, і з нею тут дуже багато спільного.

Honourable mention: “Дім солі”, Світлана Тараторіна

Я не могла не додати цю книгу до добірки, бо хоча вона і позиціюється в першу чергу як постапокаліптична фантастика, елементи антиутопії там теж є. Після екологічної катастрофи півострів Кіммерик перетворився на ізольоване та погано придатне для життя місце. Але люди там все одно виживають попри химерні генетичні мутації. Разом з цим нагляд за залишками людства буквально згори здійснюють Старші Брати. Один з цих Братів прокидається після втрати пам’яті та повертається на Кіммерик, щоб розслідувати справу про зникнення давнього артефакту.

Це просто неймовірна історія, складна, насичена та багатошарова. Раджу одразу звернути увагу на словник та перелік персоналій, який є в кінці книги, бо без них буде, мабуть, складнувато вловити всі відсилки. Історія тісно перемішана з міфами та легендами, і, мабуть, ви постійно шукатимете тут подвійне дно, символи та паралелі. Цю книгу варто смакувати, вона емоційно непроста, але дуже якісна та пропрацьована. До речі, читати можна не лише українською, є також польський переклад – “Dom soli”.

Антиутопії можна сприймати як свого роду пізнавальну літературу і приклад того, як не має бути. Бо краще вчитися на чужих помилках, особливо вигаданих. Я насправді дуже рідко читаю такі книги, тож пишіть в коментарях антиутопії, з якими ви б порадили ознайомитися.

Читайте також:

• Не лає, але кусає: Добірка моторошних, цікавих (і хтивих) книг про вампірів
• Любитель серіалів, Попелюшка-механік і матір гуся: Добірка крутих книг, де «живуть» роботи